Конкурсний № 468

Я знав дівчину, яка мала крила метелика та два букети нічного вінка, сплетеного з зірок, в очах. Я знав цю дівчину тоді, коли на землю спустилася вічна весна. Солодка, п’янка весна ховала нас під своєю ковдрою, а в її очах була ніч. Вона запалювала зорі, коли згасало сонце нашого дня і, посміхаючись, вальсувала барвистими крилами, наводячи смуток і нагадуючи посмішкою, що весна не вічна.
Це було навесні. Вона, як завжди, прокинулася вдосвіта, убралася в свої крила і дременула зеленою, незайманою ніким травою, збираючи холодні краплі весни. Сонце ліниво запалювалось на краю неба, а вона вмивалася росою… Ця дівчина… Потім, знявшись у повітря, почала кричати, що може злетіти вище сонця. Я застерігав її, мовляв, твої крила не витримають його палючих променів, а вона полетіла. Жадібно ловлячи поглядом її цятку, яка відірвалася від землі і зникла у небі, я опустився на вологу ще траву і закрив очі руками, щоб не бачити, як згорить вона… Вона зникла, а я так і сидів, ховаючи блакить очей від блистяків сонця, що зараз її згублять.
Так минув цілий день, хований моїми очима. Насувалася холодною пустою хмарою ніч. Зорі не було кому запалювати і небо пустувало – я бачив це крізь розчепірені пальці. Шелесту крил не було чути. Світ німував, тільки трава шепотіла щось невідомою мені мовою. Я чекав, молив Те, Що прислало її на землю, повернути її назад, але у відповідь дув лиш крижаний вітер. Здавалося, ночі не буде кінця, і я рушив шукати, де її край…
Час втратив свій колишній хід і рука потягнулася до ліхтаря – сторожа мороку. Я знову опинився у своїй кімнаті розміром три на чотири.
Несвідоме потягнулось темним крилом до годинника. Червона паща ночі ковтала й ковтала кров стрілок, що безупину крали час. Байдужість заснула, розтоптавши крила у жовтих калюжах і, спокійно одкинувшись на бік, моргала чорними очиськами…Життя подивилося у вікно, яке завжди здавалося ширшим за кімнату. Стук-стук – постукало воно по вікнах циферблата, через які просочувавсь час. Життя заснуло на секундній стрілці і чекало, коли спрацює будильник. Душа перетворилась на розчинену фарбу і розтеклась по синьому полотнищу неба, що вкрило асфальт. Чиясь нога грубо пройшлася по ньому, залишивши дірки, крізь які пробивалось світло безодні. Тієї, в котру кидають тих, хто бачив по-іншому кольори, хто розмовляв з очима темряви й чув шелест крил дівчини, що полетіла підкорювати сонце.
Стук-стук – прорізало знову тишу, і ліхтар погас. Це була вона…Починивши шибку залишками крил, вона посміхнулася, а з очей росилися сльози.
- Тобі боляче? – ледве видавив я.
- Ні, зовсім не болить…– відказала вона і впала знесилена на траву в моїй кімнаті.
- Ти не сон? – несміливо запитав я, боячись, що вона зараз злетить на обривках свої крилець і знову перетвориться на небесну цятку.
- Ні, я твоя…

Я знав дівчину, яка мала крила метелика та два букети нічного вінка, сплетеного з зірок, в очах. Я знав цю дівчину тоді, коли на землю спустилася вічна весна. Солодка, п’янка весна ховала нас під своєю ковдрою, а в її очах була ніч. Вона посміхалася, а з бокалів зіниць скапували сльози, коли вона переводила погляд з моїх очей на залишки своїх крил, які обпалило заздрісне сонце. Я заспокоював її, а вона мовчки піднімалася і знову запалювала зорі й тоді, лягаючи на одягало ночі, ми малювали крила на її простирадлі. Такі ж тендітні і ніжні, а вони здіймалися і летіли з наших снів, пурхаючи байдуже над сонцем, а вона посміхалася, і я ладен померти заради цієї усмішки дівчини, що принесла на землю невмираючу весну.

Заломський Любомир