Конкурсний № 470

Застосування відра – питання нехитромудре. Комусь навіє роздуми про ковток води з криниці, комусь – про мокру ганчірку. Хтось комфортненько вмоститься на ньому й розгорне газету. Інший покладе цю газету на відро, вилізе на нього й викрутить лампу. Ще хтось, стоячи на відрі, закрутить її. Врожай картоплі вимірюють відрами. У відро складають карасів, упійманих на вудочку, хватку або інше рибальське причандалля. Відро наповнюють рідиною будь-якого походження. Зрештою, відро викидають з балкона на голови порушників громадського спокою, які надумалися посеред ночі запускати салют під вікнами своїх сусідів на честь Дня солідарності трудящих або з іншої, не відомої нашим читачам, причини або й без неї.
Ледь чи другокласники такою мірою переймаються роллю відра в житті суспільства, проте в цій розповіді давній винахід людства відіграв далеко не другорядну роль.
Так уже повелося, що після закінчення уроків кабінети в школах прибирають, інакше вулиці Києва й інших міст України прикрашали б дивні споруди у формі єгипетських пірамід. За припущеннями мого друга Васі, можливо, піраміди й виникли внаслідок нагромадження всілякого мотлоху, коли школярі третього століття до нашої ери забували прибирати кабінети після уроків, а оскільки переймалися геометрією і кресленням, то з часом купи набули правильної геометричної й чітко окресленої форми. Хибна ця гіпотеза чи ні, збагнути не важко, але це мало хвилювало учнів сто тридцять другої школи.
Особливу місію прибирання очолювали «чергові». На прикрість усім дітям, на чию долю випало це нестерпне завдання, такого явища, як «Епі-Центр», «Метро», «Нова лінія» і таке інше, в ті часи не існувало. Це означало, що купівля предмета повсякденного вжитку, відра, вважалася подією визначною. Тому й не дивно, що на весь поверх державного навчального закладу знайшлося тільки одне. За відсутністю життєвого досвіду, як вважають батьки, суперечливі питання серед другокласників вирішуються не завжди дипломатично. Отож, коли з’ясувався прикрий факт: чергових багато, а відра мало, виникло явище, відоме як «тертя між особистостями». А що особистості були різного віку, то цілком природньо спрацював закон виживання.
Невдовзі чергові розбилися на два табори. Почуття зверхності з одного боку й конкурентноспроможності з іншого все дужче розпалювали юні голови. Кому дістанеться відро? Четвертокласники переконували в тому, що молодший має коритися старшому. Для цього пішла в хід словесна артилерія. Другокласники, як могли, застосовували філологічний досвід, накопичений упродовж восьми років з дня появи на світ, і відчайдушно відбивали всі стріли лукавого. Якби вихованці взяли приклад із нинішнього парламенту, дебати навколо відра тривали б досі. На щастя, серед учасників переговорів виділилося двоє лідерів: жовтеня з другого «А» і учень четвертого класу, на дві голови вищий.
Упевнений у традиції, що передавалася з покоління в покоління, представник старших підійшов до молодшого. Якби не відро, що опинилося між Давидом і Голіафом, суперники неодмінно вткнулись би один в одного носами.
Після короткого обміну шкільним фольклором завдання вищого на зріст ускладнилося. Малий не здавався й не бажав віддавати відро, що його витягнув із каптьорки першим. Під супровід запитальних поглядів однолітків і обурення малюків кремезнішому нічого не залишалося, як піти на силовий варіант. Ніхто нікому не відрубав голови, не відстрелив руку, не відкусив вуха (як це роблять боксери міжнародного рівня), не перевтілився в прибульця, не став Людиною-павуком, Блискавкою Мак-Квіном, королем Левом, Леоном кіллером, черепашкою Нінзя, Шреком або Коти-Горошком. Однак поштовх у груди виявився раптовим, нахабним і потужним, внаслідок чого малий ледь утримав рівновагу. Це викликало схвальну реакцію серед однокласників заводіяки. По шкірі знедолених пробігся морозець. Як діяти тепер? Пуститися навтьоки? Заклякнути на місці? Пристати до ворожого табору? Хтозна, які думки роїлися в сірій речовині присутніх.
Утрачати було нічого, вважав герой нашої розповіді. Віддати після цього відро означало зганьбитися, похнюпити носа, змиритися з несправедливістю, зазнати цілковитого фіаско, стати останнім тюхтієм, опудалом, одороблом, гергепою і товпигою (значення останніх двох слів учень не розумів). Праведний то був гнів чи ні, але замість підставити другу щоку, хлопець вирішив бодай якось провчити супостата.
Мірятися силами з вищим, ширшим, сильнішим видалося справою, приреченою на провал. Варт було зметикувати щось цікавіше, по-сучасному – винайти альтернативу. Недовго думаючи, я (бо досі йшлося про дитинство автора цих рядків) щосили вчепився за ворожий комір і безжально шарпонув зухвальця. Від несподіванки ноги супротивника підкосилися, а пальці, що вп’ялися в продукцію Київської швейної фабрики, не припиняли тягти сорочку додолу. Після недовготривалого борсання старшокласник опинився у відрі. Пиху зловмисника було зламано, право на відро відвойовано. От тільки прибирати ніхто не схотів.


Оверко Дундич,