Конкурсний № 473

Вони обидві зіткнулися на перехресті – затишна стежка і стрімка траса, пронизливо-цитринова Гулька та матово-сіра Муша. Наштовхнулись одна на одну, пирснули врізнобіч та й визирнули: Гулька – з-під блакитних вій, зацікавлено, Муша – знічено, з-під лоба та купи хрумких вафель.
- Оп-ля! – верескнула Гулька. - Це ж треба, не розминулися!
- Перепрошую, - прошелестіла Муша, потираючи лоба.
- Та нічого. Це ж я на тебе наскочила. – Гулька безхмарно усміхнулася та цапнула прямо з землі найбільший уламок вафлі - Ой, то що в тебе - ґуля?
- Нічого, не переймайся. – Муша сумно подивилася на вафельне кришево.
- Я була впевнена, що ти проскочиш, це ж, здається, автобан? – Гулька тупнула ніжкою по гладенькій асфальтовій поверхні.
- У мене – так, але я нікуди не поспішаю. А ось у тебе – ні.
Гулька критично глянула на припорошену курявою доріжку під ногами:
- Так, далеко не злітна смуга. Але це ж – найкоротший шлях до заплави, - вона змовницьки стишила голос. - А сьогодні вночі там свистітимуть раки!
- Раки?!
- Раки.
- І... що?
- Що? – Гулька аж ніжкою тупнула. – Що? Та ж саме тоді, коли рак свистить, це єдиний шанс зловити свою мрію! Один-єдиний раз у житті! – вона аж захлинулася обуренням, проте раптом, на мить замислившись, додала: - Ну, звичайно, допоки вони знову не почнуть свистіти.
- А… як її ловити?
- За хвіст, звичайно! Тільки так: зубами та за хвіст.
Муша недовірливо подивилася на дрібненькі перлинові зубки Гульки, проте промовчала, натомість спитала про інше:
- Звідки ти знаєш, що це станеться саме сьогодні? Ну... що вони свистітимуть?
- Розумієш, мені це сьогодні конче потрібно. Дуже-дуже потрібно. От я й подумала: чому б їм не свиснути сьогодні? Ця ніч, як на мій розсуд – найвдаліша для такого діла. То ж вони свистітимуть, – впевнено відкарбувала Гулька. – Не віриш? Гайда зі мною!
Муша сумно і замріяно посміхнулася.
- На жаль, я зараз не можу, – вона почала збирати з асфальту вафлі. – Може, колись іншим разом.
- Та ти що? Це ж такий шанс! - Гулька навіть образилася. - Чи ти боїшся, що не впораєшся? Он які в тебе зубиська, ними ж півсвіту вхопити можна!
- Вибач, але мені потрібно занести ці вафлі додому. Бачиш, он вже збирається на дощ, вони намокнуть і зіпсуються.
- Та ти що? Які вафлі? Невже у тебе немає найзаповітнішої мрії?
- Звичайно, є. Але попереду – зима. Її натщесерце не пересидіти.
- Ну, то намрій собі будиночок у Африці! Чи ж повну комору вафель та печива!
- Дурненька, - Муша знову зітхнула, – на жаль, ми з тобою - не пуп землі, навряд чи раки свистітимуть для нас тільки тому, що ти так хочеш. Схаменися і біжи додому.
- Може, й не пуп. Але ж це – я! Одна-єдина і неповторна Гулька в такому величезному світі. То чому б Землі трохи не покрутитися навколо мене? – здивовано стиснула плечима сонячножовта малеча. – Особливо, якщо її добряче закрутити?
- Ти просто мрійниця. Мрійниця та егоїстка.
- Це погано? – Гулька безтурботно труснула головою.
- Тільки для тебе. Біжи додому, он яка хмара повзе. – Муша підібрала останній шматочок вафлі. - Ніхто сьогодні не свистітиме.
- Хмара? А що сьогодні за день?
- Четвер, здається.
- Четвер? – Гульчині очі переможно засяяли. – Я так і знала! Ну, от бачиш!
Радісно підскочивши на місці, Гулька прожогом кинулася геть.
- Ти що? - лише встигла крикнути вслід їй здивована Муша.
- Все складається якнайкраще! Хіба ти не чула, що у четвер, якраз після дощу – найкращий час для полювання на мрії, – ледь розібрала вона танучий у сутінках голосок та цитринову ляпочку Гульчиної спинки.
А Муша тільки головою похитала і побрела собі додому.
А вже за годину справді прийшов дощ і періщив він майже всю ніч, але Муша заснула лише на світанку: вона все прислухалася і муляла їй одна думка: що за перекати чуються за лісом – чи то грім, чи, може, хтось-таки справді свистить?