Конкурсний № 474

На весілля Томка Томашовського я втрапила не випадково: то моя подруга Міля влаштувала. Хотіла як краще - у Томіка дружби: один Мільчин Іван, другий - Януш. У Мільки з Іваном весілля за місяць, Януш мав би просити моєї руки. Мороз - мінус п’ятнадцять, і ми мудро пропускаєм церемонію у сільраді та шлюб в костелі. Зате йдем не замерзлі, як перші гості. Промчав швидкий «Київ-Варшава» - третя година, якраз вчасно. На весіллі як завжди: музика, столи вгинаються, гості вже випили, співають. Прийшов Януш, сів і каже : «Лялю, я маю одружитись. Мама сказали: бери, Янку, доньку голови, в них і поля, і хати, вона одиначка - не те, що твоя львівська. Байдуже, що в неї дипломи, нехай би свої діти бавила, а не сироти гляділа. Я тебе кохаю... але мама сказали… » А що ще мама сказали, я вже й не чула. Не знаю, як іржавим гвіздком вдарити в серце, але думаю, що так приблизно, як мені оце зараз. От і маєш, Лялько, зміняв тебе на поля і хати. Буде зизоока донька голови, що змолоду до горілки перша, твоєю дружиною, Янку. Так тобі і треба. Піду я краще геть, поки ще Міля не побачила.
Міля з Іваном наздогнали мене на станції.
- Що сталось? Ви полаялись? Та чого? Найгарніша пара після нас! Вернися!!
- Я сказала, що не вийду за нього. Їду за кордон. Зустріла лікарку, німкеню, що народилась у Львові, вона запрошує мене до себе.
- Та як ти можеш так з Янічкем? Ти безсердечна…
Ще щось кричала Мілька, злився Іванко. Поїзд рушив.
Шляк наглий. Несподівано. От тільки хай би його мати не зачіпала святого - моєї роботи. Як сміла вона докоряти мені тим, що я працюю в дитбудинку? Та до біса таких родичів - говорив розум. А серце… Поїзд стукотів по рейках, а я себе вмовляла, що плакати марно. На зупинці вийшла, щоб хоч якось відволіктися. Коло будинку станціїї вирував невеликий, проте жвавий базарчик. Збоку стояла дівчинка- підліток і тримала в руках темно- бордову, майже чорну троянду, перевиту ніжно- блакитною стрічкою : «Купіть, пані, вона в мене остання, я б вже йшла додому, а так мачуха насварить». І називає мені ціну .. півавансу. Одна хвилина до відправлення - чим я думаю? мороз, квітка , мабуть, зів’яне, і я вже в вагоні, і в руці у мене несподівано тепла і неначе вдячна троянда. Хай дорога, хай зів’яне... Милуюсь витонченою квіткою, а думаю про те, що й справді, слід піти з роботи, поїхати в Европу, за кілька років заробити грошей, повернутись і заснувати власний дитячий будинок. От тільки працюю я за скеруванням, і ще два роки ніхто, крім завідувача міськвно, не дозволить звільнитись. Але нема проблем, яких не можна розв’язати. Пишу олівцем на стрічці троянди слова з перстня біблійного царя Соломона : «Все минає..»
Так і не помітила, як прибули у Львів. Раптово зустріла знайомих, пані Віру з дочкою Надею. Вони зраділи, бо власне мали замір запросити мене в гості - святкувати кінець ремонту у їхній маленькій і охайній оселі. Відмовитись та образити їх я не змогла, тому й вигадала, що ось власне до них і збиралась, і навіть квітку заради такого випадку купила…
А вдома троянду поставили в найкращу вазу, і тішились, як малі діти: мороз, а в них квітка! Невздовзі я подякувала і подалась додому. Вівторок настав несподівано швидко - за клопотами та роботою я не помітила ні неділі, ні понеділка. Чекаю на поїзд.
- Ой, Лялько, що я тобі розповім! - це Надя, мабуть, вона теж в місто.
- Ти б знала, яка з трояндою історія! Мене увечері запросила до себе моя сестра - святкувати середину вагітності - власне, того дня вона почула рухи малятка (і я б здивувалась, теж мені свято, якби не знала, що це вже шоста вагітність, а п’ять було невдалих). Ну, і де ввечері добути якогось подарунка? Взяла твою троянду. І як же вона раділа! Скакала, як дитина, аж чоловік сварився, щоб не наробила собі шкоди. В понеділок узяла квітку (грошей мало в них, сама знаєш, як довго її лікували) – і подарувала своїй лікарці, у якої спостерігалась. Та і це ще не все! Медсестра тої лікарки, моя однокласниця, розказала щойно, що і лікарка тішилась, як маленька, а в обід поїхала в область на конференцію і подарувала ту троянду головному лікарю області. І він, завжди такий серйозний та похмурий, якого ніхто не бачив радісним, раптом щиро усміхнувся - і всі отетеріли! Всі були здивовані! А потім посмішка, як райдуга, побігла рядами великого залу – і за мить уже усі посміхались! Що далі з трояндою було, не знаю, може, дружині подарував. Диво, що одна тендітна квітка принесла в такі морози радість і тепло багатьом.
Я мовчки усміхалась. Це ж треба…
Львів зустрів ворожим вітром. Три зупинки - і я підіймаюсь сходами міського відділу народної освіти. Несу заяву. Попрошу, щоб підписала. А як вона не захоче, скаже, хто ж буде працювати? А я... Що я, ну, що я... Побачу. Почую. Набираю повні легені повітря і захожу в кабінет. Керівничка стоїть біля вікна. Вона знає, чого я приїхала, з дитбудинку доповіли.
А в кутку на столику стоїть в метровій вазі темно-бордова, майже чорна троянда… На стрічці знайомий напис: «Все минає ».
- Ти справді хочеш звільнитись?
- Ні. Дозвольте мені починати ремонт у молодших групах.


Ляля Райдуга