Конкурсний № 475

Цього року на Водохреща лив дощ. Я на Святу вечерю все приготувала, лиш накрити стіл та до куті меду дати, пшениця вже зварена. Повечеряєм, хлопці мене поцілують, похвалять. Раптом дзвонить старший син: «Мамо, тут горе сталося, наш маленький насипав меленого перцю в кутю. Що робити? Будем тепер без куті?»
От, цей наш маленький. Великий кухар. Не мине і дня, щоб не навів мені «ладу» в посуді. Та що гніватись - дитя ще. До Вечері залишилось шість годин, спробуй тут…
Та ще й я на роботі. Але ж я мати, господиня, берегиня сімейного вогнища. Треба думати. Та ось у дівчат знайшлась крупа, налила води, тепер чекаю, коли додому. Швидко доїду - та вже встигну зварити.
Десь о першій відпустили. Не йшла, летіла. Тато наш теж швидше з роботи повернувся і зараз з середнім сином прилаштовує дідуха на почесне місце. Старший синок «патрулює» найменшого - хлопці ж не на жарт налякались: що, як іще якої шкоди зробить?
Люблю свята, вихідні дні - можна побути з дітьми, відпочити. Я вже всі одинадцять страв зготувала до урочистого столу, залишилась дванадцята - кутя. Допріває каша вже в пічці - ось ще кілька хвилин, і тато наш скаже: «При святій вечері помолимось, діти…». Так мрію собі, як раптом чую, наче голоси дитячі під вікнами. От халепа… оце так мати, берегиня. Вже щедрівники в порозі, а я ще й води свяченої не пила, от ганьба, сором від людей. Біжу ж до дверей - щось тихо! Причулось, чи що... Одчиняю. Дощ стіною. Темно, ще світло не ввімкнула – чую: «Тьотю Лялю, а Марек піде гуляти?» Я терпну. Це Валентинка, сусідська дівчинка, однолітка мого середнього. Не встигаю навіть подумати, хапаю її за холодні мокрі ручки і майже заношу в сіни.
- Валечко, ти чого сама? Нічка вже, дощ такий.
- То Марек не вийде гуляти, тьотю Лялю? - сумно так.
- Валентинко, дощ, та й свято нині.
Ой, свято! Пригорить мені зараз кутя в печі, буду мати на вибір: одну припалену, другу дбайливо синочком наперчену.
- Та я знаю, тьотю Лялю, що свято. Мама ще зранку п’яна спить, двері закрились, вона й не чує, що я стукаю…То я піду?
- Як підеш? Куди? Роздягайся, зараз будем вечеряти.
Я знов забула про піч. Неначе лід і полум’я зітнулись на моєму серці в смертельний герць. Допомагаю, руки не слухаються - чи то тиск, чи то вже старість. А чобітки вщент мокрі, шкарпеток геть нема, штанці навпаки одягнені… Куртка по лікті - хоч викручуй.
- То я прала свої речі.
І тихенько:
- Три дні вже в ночвах лежать, та мені тяжко…
Мала каже правду. Але ж мушу щось зробити. Зібратись, подумати. Часу обмаль. Не було ще такого, щоб я не знайшла якийсь спосіб. Не було і не буде!
- Валентинко, роздягнися. У мене є якраз на тебе сукня. Я у ній такою, як ти, сфотографована. Лечу на горище, ну, слава Господу, є! Так, одягаємось. Колготи я теж білі маю - звідки й взялися? Тепер зачесати волоссячко. Духи. Коралі. Лихо, забула головне - руки! Вже помиті, підрівняю нігтики. Тапочки. Все! Справились!
- Валю, яка ж ти гарна!
Прилітають хлопці, дивитись, що це мама забарилась, тато слідом. Побачили Валю - потягли до іграшок, старший взявся страви на стіл носити, а тато обійняв мене за плечі.
- Що тут в тебе? Як справи?
І я силкувалась щось відповісти, та марно. Обійняв, притулив міцніше.
- Та що ж ти?
- Валя буде у нас... вечеря готова... кутя цього разу пригоріла...
- Ану, заспокойся, що за поведінка? Гостя в дім - радість в дім. Я кутю вже півгодини тому витягнув, вона чудова, не хотів вам заважати, ось і не сказав. Ходімо, діти чекають… Не плач, витри сльози. Дітей налякаєш, подумають - горе, а сьогодні ж велике свято!
А за мить - « При святій вечері помолимось, діти…».
Діти чемні, поки за столом, а як з-за столу, то як буревії - до забав. Підхоплююсь, біжу на кухню. Треба подумати. Завжди є якийсь вихід.
Заходить наш тато. По очах бачу: думає те, що і я. Слід матері Валечки дати знати, що дитина у нас. Ще прочуняє і побіжить до дільничого, шукати, нащо йому клопіт. Прибігла Валя.
- Тьотю Лялю, а Ви гроші маєте? Ну, хоч трохи грошей?
- Маю, сонечко. Нащо тобі грошей? Ви в якусь гру граєтесь, в магазин?
- Ні, просто я думаю, може.. Ви би... купили мене в мами…
Витираю очі, дивлячись в пітьму за шибою.
Наш тато вже вдягнувся, стоїть в порозі. Чув, що мала казала.
- Я віддала б усі гроші, якби це було можливо.
- Я знаю. Ходімо.
За вікном злива потроху перетворюється на мирний дощ. Під сусіднім будинком метнулась неповоротка тінь. Побачила нас, почала гукати Валю. Ми вийшли з темряви під промінь ліхтаря, а мати Валечки : «Пане Теодоре, може, маєте сигарету? Десь мала моя повіялась, ось шукаю, змерзла вся».
- Змерзла ти, похмілля це! - і до мене: Іди, Лялю, приведи Валечку.
Зібрала Валю. Коли прийшли, наш тато все ще розмовляв потиху з її матір’ю.
Потім я спитала, про що.
- Я служив у Вірменії - там нема ні будинків престарілих, ні сиротинців. Якби і у нас так - не роками шукать національну ідею, що Україну об’єднає, а просто дітей любити. Всіх дітей. Всім людям. Державі. Бо прийде час - доживемось всі разом, що нікому нам буде і перцю в кутю насипати…


Ляля Райдуга