Конкурсний № 476

Тихим кроком, майже навшпиньки, він підійде до вікна, а за тоненькою мереживною фіранкою навіть не вималюється його постать. Затамувавши подих, вдивлятиметься крізь непрозору павутинку тканини в кімнату, а потім зітхне й чекатиме далі. Аж поки не настане час. Аж поки не почне спускатись на землю молочно-лазурна сутінь, небо не заграє теплими кольорами променистого надвечір’я й не накриє все чорним покривалом ночі…
Сон звик чекати, поки люди закінчать свої щоденні справи, складуть у кошик зі сміттям усі турботи й візьмуть квитки на сеанс перегляду кольорових слайдів. Мовчазний і сторожкий, сон підслухає щось далеке – тиху вечірню молитву, пронизану любов’ю колискову, а часом і сам нашепче добру казку, проведе рукою по волоссю і просидить скраєчку вашого ліжка до самісінького ранку…
Він уже не вперше так довго стоїть під цим вікном… Що ближче до півночі – стає все прохолодніше. Сон хоче швидше залізти під теплу м’яку перину, приголубити мале дитинча, витерти сльози матері, що раз у раз збігають по її щоках, губляться у волоссі. В кімнаті молода жінка розповідає синові, як у темно-синьому небі, мов у велетенському озері, граються золоті рибки-зорі, а з-поміж них – здоровенний карась – повновидий місяць. Це юне й вродливе дівча, не по роках змарніле, могло знайти відповідь на будь-яке дитяче запитання. На будь-яке, крім одного: «А де мій тато?». Матір гляне ніжно і, згадуючи юність, часом стиха зітхне. Безліч думок обсяде голову і вони, наче у калейдоскопі, швидко змінюватимуть одна одну. Студентський гуртожиток. Стрункий кароокий юнак. Букет ромашок. Дівочі вуста, з яких вже випито усю чистоту і щирість. Прогуляні відмінницею пари. Лікарня. Білі халати байдужих медсестер. Маленький згорточок з чимось незвичним, але таким рідним. Недоспані ночі. Сусідські пересуди…
Усе це залишило свій слід на душі, змусило її бути задуманою, навіть сумною. Стривожене спогадами серце стиснулось від жалю. Глянула на сина – очі засвітились любов’ю. Той материнський погляд розвіяв недовіру, й малюк, який щойно тримався насторожено, вже не приховував у кутиках пухкеньких губ сонну посмішку. Дитинка потягнулась, позіхнула…
Збігали хвилини, Сон уже ледь стояв, переминаючись з ноги на ногу. Вірна супутниця–Дрімота ледь чутно завела пісню. Мелодійну, незрозумілу, але навдивовижу приємну.
Позбиравши всі ниточки сну, міцно тримаючи їх в кулачку, хлоп’я заснуло. Мама обіймала маля і слухала тишу, що вихоплювала з глибини свідомості пережиті колись події, розкривала радощі та болі… Кохання, розчарування, щастя і розлуки. В кожного вони свої, ні на чиї не схожі, особливі. Скільки усього думано-передумано за цей час. Скільки вистраждано. Мрій про нього, не мрій… Чуже щастя на себе не приміряєш, це не сукня.
Вони щодня проходять повз її вікна – її КОХАНИЙ і його трирічна донька. Він веде дівчинку за руку в той же садок, в який ходить їхній син. Жінка дивиться їм вслід, ковтає сльози і молиться… за всіх.
Кумедно скрутившись калачиком, дитина спить тихо. Але раптом розтривожилася, стала похапливо водити ручкою біля себе. І лише тоді, коли маленька долонька втонула у дорослій маминій, хлопчик посміхнувся і знову засопів…
Надворі світало. Жінка прикрила обважнілими віями мокрі очі й пірнула у сон, навдивовижу міцний та солодкий…
Сонечко пестило теплим промінням засмаглі обличчя. Сон відчував: уже треба йти, а не міг. Мов ланцюгами прикутий, сидів та охороняв спокій цих двох найрідніших людей.


Катерина Правда