Конкурсний № 477

Заскакую в задні двері трамвая. Його жовтизна, наче приємне слово, змінює настрій. Скільки б разів я ним не їздив, заходячи, я бачу одних й тих же людей, втомлених від тягаря минулого дня, з особливою спокійністю кліпаючих очима, своїх сусідів. Я впевнений щодо того, що всі також постійно бачать тут мене. Трамвай - наче наш маленький будиночок на колесах, який розрізає ніч тьмяно-жовтим світлом, який ховає всіх нас, нічних пасажирів, від небезпеки пізньої години, від негараздів, агресії чи ще чогось, що притаманно темряві. Підхожу до водія, простягую п’ятдесят копійок. Посміхаюсь в маленьке віконце та розумію, що занадто він вже втомився, шоби посміхнутись у відповідь. Лише з розумінням дивиться у вічі й простягує квиток. Жодного разу останній трамвай не вів ніхто інший, як цей пристаркуватий чоловічок з вусами. Таке враження, ніби в нього взагалі немає ані сім’ї, ані друзів, ані хвороб. Таке враження, що ми і є його сім’я.
Йду до свого місця. Тут в нас у кожного воно є, своє місце. Ось та дівчинка зі скрипкою, наприклад, завжди сидить там, біля вікна, між переднім й середнім виходами. Вона займається в філармонії. Ні, я знаю це не через скрипку в руках, просто вона виглядає як скрипалька. Чорно-білий шарфик й червона шапка, в’зана руками мами чи бабусі. Носик, вушка й очі скрипальки. Іноді з нею їздить її молодий чоловік, але це буває не часто. Він мені не подобається, той прищавий юнак, в його очах немає жовтого відблиску світла. Воно в усіх нас є. А в нього немає. Тому, мабуть, він і їздить рідко. Я люблю цей трамвай, бо в ньому ніхто ні від кого не залежить. Ми ніколи не вітаємось, ніколи не прощаємось. Це роблять тільки дідусь і бабуся, котрі завжди сидять на останніх сидіннях. Я був свідком їхнього знайомства. Хоча свідками були також і всі наші пасажири. Це трамвайна, наша пара. Вони завжди вітаються й завжди сидять поруч. Я люблю їх, вони асоціюються в мене з першоосновою, з самим трамваєм, особливо дідусь. Він, як у Довженка, схожий на Бога. Розумні очі й інтелігентні руки. Сьогодні він чомусь їде сам. Розчарований, сидить на бабусиному місці, біля вікна, намагається знайти у ньому відраду, вдивлюється так, ніби хоче побачити там свою подругу і принаймні привітатись. Просто привітатись.
Ці звуки колес, цей запах свіжості з відчиненого вікна, це мовчання, ці погляди, які нічого не намагаються сказати, а просто йдуть за покликом очей, щоби дивитись аби-куди. Якщо не брати до уваги одноразових пасажирів, то наш колектив складається з восьми чоловік, і я знаю історію кожного з них. Скрипалька, дідусь з бабусею, чоловік в круглих окулярах, модниця, чоловік у формі охоронця (до речі, досі не знаю, що він охороняє), я і пані Юлія. Ну й водій, дев’ятий. Я ніколи раніше не бачив суміші настільки різних людей. Наче виставка незвичайних особистостей «Нічний трамвай». Ось, модниця знов на мене дивиться. Мабуть, хоче познайомитись. Я дійшов такого висновку, проїздивши з нею кілька тижнів. Вона дивиться на мене щоразу. Я не виню її в тому, що вона блондинка, ні, ні в якому разі. І не виню я її в занадто вульгарній зачісці. Просто не хочу знати нікого з нашого нічного трамвая. Я розчаруюсь. Стовідсотково я дізнаюсь таке, про що не думав. Модниця може виявитись скрипачкою або ж взагалі піаністкою (я обожнюю піаніно), а скрипалька, наприклад, може бути просто по вуха закоханою в свого друга, тому й займається в філармонії. А не тому, що вона справжня. Ні, я не хочу. Якщо виявиться, що бабуся померла, ми про це не дізнаємся. І в цьому плюс. Плюс нашого маленького трамвайного суспільства. Ми любимо один одного, нам затишно, нам приємно. І все. Почуття, події, активність, все це привело б до зміни кольору трамваю. З ніжно-жовтого на просто жовтий. На колір електричного світла, а не на колір душевного тепла. І я не хочу нікого знати близько. Ми всі будемо вічними, бо ніхто не знатиме про наше майбутнє або ж про наш кінець. Та ось уже й моя зупинка. Я виходжу раніше за всіх, й мене завжди дивувала півгодинна пауза, під час якої водій навіть не зупиняється там, де мусить, бо нема там кому виходити. Й тим паче, кому заходити. Коли він в гарному гуморі, жартома підносить гучномовця до вуст й веселим голосом промовляє «Ну що, всі на місці? Ну, поїхали». Я мовчки, підсвідомо прощаюсь з іншими, й наче ловлю їхні підсвідомі фрази. «До завтра», «Дивись, не спізнись», «Чао». «Чао» завжди каже пані Юлія, закінчуючи розмову мобільним зі своєю неймовірно-веселою подругою. Я виходжу в темряву й мені холодно, темно й страшно. Я дивлюсь вслід нашому трамваю, я хочу їхати вічно. Тепер мушу чекати ще 24 години. Заходжу в свій під’зд, підіймаюсь сходами, дзвоню в двері. Відчиняє мама, в сльозах та синцях, від неї віє алкоголем. На фоні чути голос батька, він кричить, шоби я зайшов до нього на кухню, думає, що я сьогодні пив. А може, це просто привід, щоби нагиркати на мене. Заходжу, скидаю кросівки, йду до батька. Його очі наповнені кров’ю, його подих нудотно-спиртовий. В кухонному вікні горять вогні нічного міста, вікна чужих доль, чужих сімей, чужих почуттів. Я бачу чоловічка, який вигулює під ліхтарем свою собаку, бачу …далеко-далеко, майже на горизонті в темряві світить він, мій трамвай, все такий же ніжно-жовтий, кольору душевного тепла. Я посміхаюсь.


Макс Крістіан