Конкурсний № 479

Вперше слово «безсоромний» Корнєєв почув ще у яслах, коли на тихій годині набурив у ліжко і був за це поставлений в кут. Почув, але значення не надав: він був ще надто малий, щоб зрозуміти, чому йому має бути ніяково.
Подальші спроби батьків і суспільства роз’яснити йому, що до чого, теж успіху не мали, але вже за іншою причиною: підрісший Корнєєв виявився дуже впертим хлопчиком, та ще й шкідником за натурою. Бешкетувати йому сподобалось, і соромитися своїх бажань Корнєєв не вважав за потрібне. Хоча, звичайно, деякі висновки він зробив: наприклад, зрозумів, що задля власної користі відсутність сорому треба іноді маскувати. Тому, коли вже у старшій групі Корнєєв якось підбив з рогатки голуба і був схоплений за вухо сусідським дідом, то, пересилючи себе, похмуро вибачився й пообіцяв більше так не робити. Насправді йому соромно не було: просто старий шкарбан знав його батьків, і тільки так можна було уникнути неприємностей.
Минав час. У середній школі Корнєєв добре засвоїв фрази «не вчіть мене жити» і «яке ваше діло», що неабияк додавали авторитету перед пацанами з двору, і взагалі остаточно сформувався як хуліган. І невідомо, куди б його ця доріжка наприкінці завела, якби під завісу останнього учбового року він не закохався в руду Таньку.
Корнєєв не вперше в когось втюхувався, але ніколи до цього не допускав тактичної помилки – не писав віршів. Цього ж разу він їх настрочив цілий зошит, і не без таємної гордості підніс своїй обраниці. Далі було падіння: Танька, як з'ясувалося, надавала знаки уваги не лише йому, а ще і красунчику Мнацаканову з паралельного класу. З Корнєєвим же гуляла лише через мотоцикл його батька, на якому Корнєєв її катав. Зошит із віршами не викликав в її душі розуміння і пішов гуляти школою...
Перетворений на посміховище, розтоптаний Корнєєв, який від такого віроломства мало не збожеволів, сховався в тінь і до самого випускного мовчки страждав. Якими ж ідіотськими виглядали тепер його залицяння! Як низько він впав, прогулюючись з цією проклятою шмарою перед пацанами... Але вершиною ганьби були його поетични опуси. Гортаючи на дозвіллі злощасний зошит, подорослішалий внутрішньо Корнєєв дійшов неочікуваного висновку: вірші були не лише безглузді, але і дуже коряві. А значить, писати йому слід про щось інше, і бажано не в риму.
З'ясувавши таким чином, що йому властива рефлексія, Корнєєв занепокоївся, і з цієї миті почав стежити за собою уважніше. Від присмаку гіркоти після невдачі з Тетяною він зумів вилікуватися, лише написавши оповідання, в якому у нього з нею все вийшло, і цей опус так сподобався редакторові місцевої газети, що навіть був надрукований в суботньому випуску. Корнєєв рішуче вступив до літинституту і надалі всі свої душевні рани гоїв друкованим словом.
А ран – варто було лише озирнутися – опинилася велика кількість. Ситуації, за які Корнєєву раптом стало соромно, проступили на його минулому рваними дірами. Він в принципі розумів, що чинив цілком розумно для свого тодішнього віку, але тепер всі ті слова та дії здавалися дешевою клоунадою. Тому, забувши про випивку й гульки, Корнєєв невпинно редагував своє минуле. Колишній хуліган розумнішав з року в рік, і непримиренність до своїх юнацьких років від цього зростала. Пізніше вона почала поширюватися і на роки студентства, першої роботи і першого шлюбу. Другий шлюб так і не відбувся, але Корнєєв не горював: все одно, як підказував здоровий глузд, без твердого матеріального базису дітей заводити нема сенсу. Він писав і не вгамувався, доки поступово не передушив усі свої комплекси, немов клопів-кровожерів. Торгівля власними рефлексіями багатія з Корнєєва не зробила, до того ж за роки письменництва він повністю вiддалився вiд друзів i знайомих i заробив проблем iз здоров’ям, але здобування внутрiшньої гармонї, як на його думку, було того варте.
І ось нарешті сивочолий Корнєєв з гідністю влаштувався у кріслі в себе на дачі. Він був абсолютно спокійний і втихомирений, бо з першою, безглуздою половиною власного життя розібрався, а другу половину прожив суто як мудра людина. Корнєєва більше нічого не могло зачепити, і в цьому була його перемога.
Він розчулено дивився, як ходять по гілці старої вишні два голубки, і думав про те, який хороший день.
Раптом щось клацнуло, і один з голубків перелякано повалився з дерева. Інший зірвався з гілки і полетів геть. На коліна Корнєєву спланувала пір'їнка. Отямившись, він побачив сусідського хлопчиська – той викотився з кущів і тепер стояв перед ним, з гордістю спираючись на пневматичну рушницю.
- Що ж ти робиш, стервець, – подивувався Корнєєв, хапаючи ротом повітря.
Малолітній мисливець підійшов ближче і почав з цікавістю розглядати пернату жертву, що все ще тріпалася в траві під вишнею. Погроз і прокльонів Корнєєва він анітрохи не злякався, і, хоча був всього років семи від народження, показав йому язик.
- І не соромно? – Корнєєв вже майже відчував, як викручує вухо негіднику. – Стусана захотів?
- Та що ви мені зробите, дядьку, - «снайпер» недбало сплюнув через плече. – Ви мене навіть не наздоженете.
Узявши мертвого голуба за крило, він зник у кущах.
Корнєєв спробував завести моторчик крісла, але батареї були розряджені.
Тоді Корнєєв заплакав.