Конкурсний № 484

Маршрутне таксі № 666 нікуди не йшло. І не йшло, і не їхало. Просто стояло. Вранці 6 лютого 20** року «карбюраторник» Степанович (на все місто лише він один міг вичислити заводський брак-червоточину у карбюраторі) тупо стояв перед черговою роботою – стареньким синім РАФиком і дивився на приклеєний скотчем, писаний синьою кульковою ручкою на листку у клітинку жарт: «№ 666».
Степанович відкрив дверцята з боку водія і сів за кермо. Прочитав «Отче наш».
– Ви від’їжджаєте? – Хряснули дверцята справа. «Пасажир» у компартійному капелюсі з портфелем на двох шикарних застібках, вмощувався на одиночне сидіння у салоні.
Степанович так і не зрозумів, чому відповів ствердно. Хвилин десять він мовчки дивився, як діти з ранцями з будинку навпроти поспішали в гімназію.
– А чи скоро кінцева? – Пасажир ніби й не нервував. Запитання швидше для підтримки розмови, яка й не починалася.
Ось воно! Степанович, який жартував востаннє на першому побаченні (жарт, до речі, вже закінчував інститут) бовкає:
– Все залежить від терпіння пасажира.
Рук з кишень пальто він так і не вийняв.
Через декілька хвилин:
– Прошу, я, мабуть, тут таки вийду. – Дає гривню.
– Здачі не маю, бо ще рано, тому грошей не візьму. Хай щастить!
– Дякую. – Дверцята хряснули вдруге.
За якусь хвилину знову прочинилися.
– Я перепрошую… – Капелюх збився на потилицю від удару об раму – А як Вас звати? Ви тільки не подумайте...
Степанович думав 6 секунд (на панелі маршрутки працював таймер і це впало у вічі):
– Харон.
Учора поляки передавали снігопад. Не збрехали. Компартійний капелюх з портфелем, високо переставляючи ноги, пішов на тролейбусну зупинку.
Але він вже приїхав.


Надія Хитка