Тихим кроком, майже навшпиньки, він підійде до вікна, а за тоненькою мереживною фіранкою навіть не вималюється його постать. Затамувавши подих, вдивлятиметься крізь непрозору павутинку тканини в кімнату, а потім зітхне й чекатиме далі. Аж доки не настане час. Аж доки не спуститься на землю молочно-лазурова сутінь, небо не заграє теплими кольорами променистого надвечір’я й не накриє все чорним покривалом ночі…

Сон звик чекати, доки люди закінчать свої щоденні справи, складуть у кошик зі сміттям усі турботи й візьмуть квитки на сеанс перегляду кольорових слайдів. Мовчазний і сторожкий, сон підслухає щось далеке – тиху вечірню молитву, пронизану любов’ю колискову, а часом й сам нашепче добру казку, проведе рукою по волоссю та просидить скраєчку вашого ліжка до самісінького ранку…

Він уже не вперше так довго стоїть під цим вікном… Що ближче до півночі – стає дедалі прохолодніше. Сон хоче швидше залізти під теплу м’яку перину, приголубити мале дитинча, витерти сльози матері, що раз у раз збігають по її щоках, губляться у волоссі. В кімнаті молода жінка розповідає синові, як у темно-синьому небі, мов у велетенському озері, граються золоті рибки-зорі, а з-поміж них – здоровенний карась – повний місяць. Це юне і вродливе дівча, як на свої літа надто змарніле, могло знайти відповідь на будь-яке дитяче запитання. На будь-яке, крім одного: «А де мій тато?». Матір гляне ніжно і, згадуючи юність, часом стиха зітхне. Безліч думок обсяде голову, і вони, наче в калейдоскопі, швидко змінюватимуть одна одну.

…Студентський гуртожиток. Стрункий кароокий юнак. Букет ромашок. Дівочі вуста, з яких уже випито всю чистоту та щирість. Прогуляні пари. Лікарня. Білі халати байдужих медсестер. Маленький згорточок із чимось незвичним, але таким рідним. Недоспані ночі. Сусідські пересуди…

Усе це залишило свій слід на душі, змусило її стати задуманою, навіть сумною. Стривожене спогадами серце стиснулось від жалю. Глянула на сина – очі засвітилися любов’ю. Той материнський погляд розвіяв недовіру, і малюк, який щойно тримався насторожено, уже не приховував у кутиках пухкеньких губ сонну усмішку. Дитинка потягнулася, позіхнула…

Збігали хвилини, Сон уже насилу стояв, переминаючись з ноги на ногу. Вірна супутниця Дрімота ледь чутно завела пісню – мелодійну, незрозумілу, але навдивовижу приємну.

Позбиравши всі ниточки сну, міцно тримаючи їх у кулачку, хлоп’я заснуло. Мама обіймала його і слухала тишу, що вихоплювала з глибини свідомості пережиті колись події, розкривала радощі та болі… Кохання, розчарування, щастя і розлуки. У кожного вони свої, особливі. Скільки усього думано-передумано за цей час. Скільки вистраждано. Мрій про нього, не мрій… Чуже щастя на себе не приміряєш, це не сукня.

Вони щодня проходять повз її вікна – її КОХАНИЙ і його трирічна донька. Він веде дівчинку за руку в той самий садок, у який ходить їхній син. Жінка дивиться їм услід, ковтає сльози і молиться… за всіх.

Кумедно скрутившись калачиком, дитина тихо спить. Але раптом розтривожилася, стала похапливо водити ручкою біля себе. І лише тоді, коли маленька долонька втонула у дорослій маминій, хлопчик посміхнувся і знову засопів…

Надворі світало. Жінка прикрила обважнілими віями мокрі очі й пірнула у сон, навдивовижу міцний та солодкий…

Сонечко пестило теплим промінням засмаглі обличчя. Сон відчував: уже треба йти, а не міг. Мов ланцюгами прикутий, сидів та охороняв спокій цих двох найрідніших людей.

Катерина Правда