– Пішла то й пішла. Подумаєш, вона вміє розсипати бісер! – звернувся до мене хлопець, який кілька хвилин тому попросив дозволу присісти поряд зі мною.
Замовив «Мартіні» і заговорив:
– Вона, бачте, талановита: пише есе так майстерно, наче вишиває бісером. Вважає себе чемпіонкою світу з гри в бісер. У бісер слів. Бо всі ідіоти, прочитавши, ніби змовившись, верещать: «Що за краса!»
Краса то краса, а посуд зранку ніколи не помитий. А пилюку на меблях хто витиратиме? Знову я? А чому?
– Ти після роботи вільний.
А вона в цей час писатиме всілякі дурниці. Замучила. Листки по всій хаті літають. Хоч би зібрала свою писанину докупи. Ні. Сидить, пише, старається. Закінчить і голосом дресирувальника скомандує:
– Сюди. Я вам зараз таке прочитаю!
І всі, крім мене, як ненормальні: «Ах!» Якщо, звісно, це такі гарні твори (хоч мені вони геть не доходять), то зібрала б їх бодай у папочку. Вона ж, прочитавши, розкине руки в боки і жбурне свій бісер по хаті.
– Підніми, – кажу, – ненормальна, не сміти, бо й так, коли сам не приберу, можна об речі спотикатися.
Гляне на мене зі сльозами на очах, про щось, відоме тільки їй одній, подумає, а тоді прошепоче:
– Іди до мене: хочу, хочу, хочу!
У мені все завирує. Кинуся в її тіло, як у море, – і кохаємося до ранку. Тоді на кілька годин – в сон, і далі на роботу. Потім додому – там знову все догори дриґом, і вона посеред хати шкребе свої дурниці. Їсти ж укотре не наварено. Звичайно, грошей вистачає, можу поїсти і в ресторані. Але це справа принципу.
От сьогодні й зірвався. Прийшов, а вона з порога:
– Йди сюди. Почитаю.
Я до каструлі – порожня. Ну й крикнув:
– Прочитай собі сама, занеси до туалету. А взагалі, і твоя писанина, і ти мені вже остобісіли.
Нічого не відповіла. Очі перетворилися на скляні блюдця, розбилися і розсипалися плачем. Пішла до дверей.
Я, добра душа, за нею:
– Повернися. Ще потерплю. Може, отямишся, набридне папір і час переводити на дурниці.
А вона:
– Не метайте бісер перед свинями.
Десь таке чув – не пригадаю. Я не по тому. Просто вмію гроші заробляти.
– А ти така нічого собі, – звернувся він до мене. – Груди – мов чашки. А в неї що? Хочеш випити? То чому мовчиш? Мене слухаєш? Та що тут цікавого? Он, позбувся нарешті халепи, випиймо.
– За успіх! – сказала я.
Скривився.
– Це її тост. Думала, що колись усю написану мурню хтось оцінить. Ага, чекай. Гадаю, якби там було щось хороше, одразу б побігла до редакції. Коли говорив про це, казала: пишу для тебе, любий. А зварити любому українського борщу – слабо? Ну, добре. Випиймо за те, щоб їй поталанило. До речі, хочеш дізнатися, як ми познайомилися? Вона сиділа на зупинці у благенькій світлій курточці й шкребла есе. Очі величезні. Сидить, від холоду труситься.
– Чому додому не йдеш?
– Я в гуртожитку живу. Там гармидер. А тут ніхто не заважає, – і очиськами як кліпне.
Я й пропав, як булька на воді. До цього ж навіть від четвертого розміру не розтавав: жирова прокладка, гарно впакована. А тоді мов хтось зурочив. Вона ж уже й не дивиться: шкребе.
– Пішли до мене.
– Пішли.
У хаті одразу ж поцікавилася, чи маю папір (бачиш, іще три листки й закінчиться!). Повернулася з роботи мати і була в захваті від написаного дівчиною. І батькові її есе (так вона називала створене нею) сподобалися.
– Мамо, хай вона (не спитав навіть імені) в нас трохи поживе.
– Хай!
Завжди вночі міцно спав. А це – не можу. Відчинив двері до її кімнати – пише.
– Добраніч!
А вона з ніжним тигрячим мурканням:
– Іди до мене!
Що то була за ніч! І чого мною затіпало? Хіба ж не затремтиш – вигинається, звивається, губи нищить зубами, плавиться в моїх руках і знову ліпиться. Здурів. Одружилися. У хаті – бардак. Есе вона пише. А я хочу вдома смачно попоїсти. Хочу борщу, голубців, вареників. І все. Ну, ще пельменів. Офіціанте, дві порції пельменів! Пропадай, «Мартіні»! Дайте нам горілки! Щось на душі так гидко. Але тепер заживу: груди, ноги і подібне. Хоча навіщо? Одну хочу. Добре, що вона пішла. Ти маєш когось? Ні. Бо не слухала б моєї п’яної балаканини. А це не перший бар, куди забрів обмити свободу. Кажеш, у тебе нікого немає? З твого дозволу, спробую бути я. Борщ вариш? Це плюс. А есе вмієш писати? Ні? То ціни тобі немає, дівчинко. Цікаво, на що вона час марнувала? Це те, вуличне. Читай!
Читала. Дивувалася бісерові думок. Якийсь неземний талант.
– Сподобалося?
– Дуже!
– Чомусь усім подобається. А мені – ні. Мені подобається вона.
Рипнули двері – і до нас наблизилася постать у благенькій сірій курточці.
– Кохана. Я відчував, що ти прийдеш сюди, бо з цього вікна, як ти кажеш, можна побачити так багато. Сідай. Цієї дівки за нашим столиком я не знаю. Вона зараз піде, і ти почитаєш мені нові твори.
Я встала й рушила до виходу. Біля дверей почула сказане нею тигряче жагуче:
– Хочу, хочу, хочу!

ЗАКОХАНА В.