Саме там, де свого часу «служив у москалях» Тарас Шевченко
У часи супутникового зв’язку та інтернету класична пошта скидається на романтичний архаїзм, який пахне типографською фарбою, сургучем і клеєм. Утім для сільських жителів відділення зв’язку й досі лишається таким собі вікном у великий світ. Ба навіть пунктом швидкої психологічної допомоги, куди можна прийти і погомоніти про життя, про непутящого зятя, вредну невістку і невдячних дітей. Або навпаки – поділитися радістю, розповісти останнього анекдота про політиків.
На пошті Уляна Пінчук працює 33 роки. Нині вона – начальник відділення поштового зв’язку села Бересті (Дубровицький район Рівненщини). Саме Уляна Павлівна розповіла нам, що на пошту приходять не лише передплатити пресу або відіслати листа, а й отримати житейську допомогу.
– Усяке буває: когось треба просто вислухати, а комусь і пораду дати. Щиро, по-людськи, як у вашій газеті. «Сім’ю і дім» я спершу сама почала передплачувати, а потім радила виписувати її сусідам, знайомим та друзям. Брала участь у кожній акції, сподівалася, що розгорну сторінку і прочитаю: «Уляна Пінчук виграла мішок грошей!» – жартує жінка. І так само жартома зізнається, що поштову кар’єру розпочинала вона в далекому Казахстані, саме там, де відбував заслання Тарас Григорович. Мовляв, п’ять років була «у москалях».
– Вийшла заміж я рано і відразу поїхала з чоловіком у прикаспійські степи. Тепер Шевченко – гарне сучасне місто, а тоді було усього кілька мікрорайонів, довкола пустеля та аули. Пригадую перше враження: суцільне пустирище, йдуть верблюди, везуть хоронити старого казаха. А я стою та плачу: Боже, куди я попала і де моя Україна! Мені ж тоді виповнилося усього 18 років!.. На батьківщину повернулися через доньку, якій шкодив тамтешній клімат.
У Бересті Уляну Пінчук величають «нашею Юлею», і за популярністю у місцевих жителів Уляна Павлівна може дати чималу фору українському прем’єрові. Утім найбільший її скарб – дві доньки, син і четверо онуків. Дочка Наталя теж працює на пошті, а онучка Вероніка, щойно закінчуються уроки, біжить допомагати бабусі. А на кожних канікулах влаштовує справжню передплатну кампанію: розкладає на столах газети і журнали й з виглядом справжнього фахівця пропонує виписувати те чи те видання усім, хто заходить до відділення поштового зв’язку.
– Вона ще й по господарству порається, доки ми всі по роботах, – пестить дівчинку бабуся Уляна, пригортаючи до себе таку схожу на неї онуку. – Каже, що як і я, працюватиме на пошті.
– Справді? – запитуємо у восьмирічної Вероніки, яка нетерпляче чекала бабцю на лавочці біля хати.
Дівча сором’язливо киває головою і мовчки тулиться до бабусі. За парканом біліє ошатна хатинка. Звичайна хатинка, у якій живуть звичайні люди з звичайною долею. Люди, які щодня просто живуть і працюють. Страждають, сміються і люблять. Одне одного й землю, на якій народилися. Власне оце і є Україною. Не трибунно-майданною, а справжньою. Як поліські нетрі, Дніпрові кручі і степи Казахстану, звідки колись Уляна Пінчук дивилася на захід і молилася словами Кобзаря: «Зоре моя вечірняя, зійди над горою...».


Олександр СІНКЕВИЧ