У двадцять років Ганна Пасатюк із Хмельниччини зосталася вдовою… Нещодавно жінці виповнилося 85. Життя вона присвятила єдиному синові, а вдруге заміж так і не вийшла…

Оце все, що залишилося від Івана – три пожовклі трикутнички, списані олівцем. Деякі слова вже годі прочитати, але Ганна Родіонівна береже ті листки, як найдорожчу пам’ятку про чоловіка. Раз по раз обережно розгортає аркуші в клітинку, ніби цінний скарб: «Дивись, Ганю, пильнуй сина, щоб виріс крепкий і здоровий… Якби ж то я зараз удома був, ото був би щасливий…» І сльози набігають на очі, котяться обличчям, де літа, хвороби і важка праця наклали помітні відбитки...
Скільки ж часу збігло, як багато пережито! Тоді, коли отримувала ті листи, Ганна мала трохи більш як двадцять. І йому, Іванові, стільки ж було. Сину Володимирові йшов дев’ятий місяць...
Останнє повідомлення датовано 6 травня 1944 року. А за кілька днів до Ганни Пасатюк надійшла жахлива звістка про смерть коханого, який не витримав тяжких поранень...
З болем у душі згадує Ганна Родіонівна молодість. Тільки-но Хмельниччина, а відтак і рідна Баранівка, опинилася на окупованій території, німці полювали на дівчат і хлопців, аби забрати їх на примусові роботи до Німеччини. Батьки всіма силами оберігали від цього кровиночку Ганну, носили викупи старості... Але тоді ж селом поширилися чутки, що не забиратимуть у німецьке рабство тих, хто одружується... Тож Ганна та Іван, які кохали одне одного, вирішили побратися. Вінчалися в церкві 20 вересня 1942 року й щиро вірили, що небезпека їх омине, чи то пак, вона їм не страшна... Утім незабаром на молодих почалося чергове полювання. Відтак Ганну від каторги у рейху врятувало медичне обстеження: вона була при надії… Івана ж усіляко намагалися відкупити. Але тільки-но в молодій сім’ї Пасатюків заясніла радість – радянські війська визволили Україну від фашистів, тривога стала на порозі: Івана забирають на фронт. А далі – оті три листи. І більше нічого...
– Коли отримала похоронку, наче світ перестав для мене існувати, – згадує далекі роки Ганна Родіонівна. – Думала, що ніколи більше не буду посміхатися, а чоловіків геть викреслила з життя. Гадала, на жодного й не гляну…
Але що, як не час, лікує душевні рани. Згодом і засміялася… З того, що мала таку щасливу нагоду бачити, яким красенем зростає її син, раділа його успіхам...
– Щоправда, певно, було в тій посмішці більше смутку, ніж радості, – зітхає мужня жінка…
А от стосовно чоловіків… Ні, так і не змогла Ганна зрадити пам’яті про коханого. З двадцяти років і донині (у серпні цього року їй виповнилося 85) носить жінка в душі й серці жалобу солдатської вдови. Пече образа нестерпно ще тому, що доля й досі до неї несправедлива.
Так сталося, що Ганна Родіонівна не зберегла повідомлення про смерть чоловіка. Відтак не має права на статус солдатської вдови. Усе, що залишилося, – це посвідчення сім’ї військовослужбовця на право отримання пенсії. А розмір її тоді становив чотири карбованці...
– Ми всі знаємо, що Ганна Родіонівна – єдина солдатська вдова в Баранівці, – коментує сільський голова Ірина Дорош. – Адже село – як одна велика родина, де всі добре знають проблеми один одного... Але документально це не зафіксовано. Відомі випадки, коли після смерті чоловіків, які повернулися з війни інвалідами й ще довго жили зі своїми родинами, виховували дітей, дружини таки отримували статус солдатських вдів. А попри те, що Ганна Пасатюк постійно жила сама, виховувала сина, будувала хату, працювала в рідному селі, вона не має права отримувати матеріальну допомогу, оскільки треба відновити отой втрачений документ…
Нині опорою й утіхою для Ганни Родіонівни є син Володимир. Колишній військовий, який живе в Москві, розуміє, що нині потрібен тут, у Баранівці, бо хто ж догляне хвору матір... Завдяки Володимирові в оселі завше чисто й затишно, впорядкована садиба, та й на подвір’ї годі до чогось причепитися... А мати щаслива, бо поряд той, кому присвятила життя і в чиїх рисах, можливо, досі вгадує юнака, якого кохала всім серцем...
…Коли робили фото для газети й попросили Володимира Івановича стати біля матері, він, не роздумуючи, опустився на одне коліно. Гадаємо, цим сказано багато!
І ще. Радіймо з того, що в нашій країні живуть унікальні люди, які не дадуть засумніватися, що кохання таки можна пронести через усе життя. Навіть тоді, коли про нього нагадують лише три пожовклі листи з фронту...



Алла ГУМЕНЮК