прийняла інспектор митної служби Олена Міщук

«Я плакала і навколішки молилася до вікна службового вагончика. Згадала всі молитви, які знала й не знала. Казала: Господи, порятуй, Господи, не залиши... На руках у мене два життя, а довкола – ані душі!»

...Жовтень 1992 року був надто дощовим, надто вітряним і холодним. Купони, порожні полиці, порожні кишені й потяг «Ковель – Зелена Гура», в якому українські човники верхи на кравчучках вирушали у плавання морями дикого капіталізму. Галина Петрук із мальовничого села Гряди, що біля Почаєва, разом із сестрою та тіткою возили до Польщі штучні квіти і рябенькі квітчасті покривала. Коли потяг зупинився в зоні прикордонного контролю, у Галі почалися перейми...

«Я ПОБАЧИЛА ЇЇ СЕСТРУ З ОТАКЕННИМ ЖИВОТОМ І ЛЕДЬ НЕ ЗОМЛІЛА!»
– Якщо ще й вона з переляку надумає родити – мені кінець, – згадує обставини того дня пані Олена, якій на ту пору виповнилося лише тридцять. – Той тиждень був суцільною бідою: у ДТП загинула сестра, проти мене, звичайного інспектора, сфальсифікували кримінальну справу, а в суботу довелося ще й пологи приймати у польових умовах.
– Перейми почалися ще в Польщі, – розповідає Галина Петрук. – А коли в’їхали на міст через Буг, уже просто нестерпно боліло. Можна було народити закордоном, але так хотілося додому... До вагона зайшли прикордонники. Сестра підбігла до них, кричить: поможіть, жінка народжує! Вони знітилися: «У нас тєлєхвона нема». Я тоді стала посеред купе і вирішила: ось тут народжуватиму, далі й кроку не ступлю...
– Коли зайшла до купе і побачила Галю, одразу збагнула: жінка ось-ось народить. Вона була чорна від болю. Навіть не запитувала нічого, вхопила її за руку та повела. Веду й кричу: «швидку» викликайте! А тоді – ні бензину, ні «швидкої». Медики приїхали ледь не за дві години, коли я Людочку вже переповила і приклала до маминої циці... Який там досвід! Хіба сама раз народжувала… І ще в інституті вчили штучне дихання робити, – щиро усміхається Олена Миколаївна.
Але навіть із відстані шістнадцяти років, попри твердження класика, драматичне і страшне їй не видається кумедним. Двом жінкам, які йшли, ні, не йшли, а майже повзли залізничною колією до митного вагончика крізь зимну жовтневу мжичку, увесь всесвіт стисся в сантиметри між шпалами.
– Коли починалися перейми, ми зупинялися, – каже пані Галина, – стогнали разом, терпіли разом. Відтак ішли далі. Олена побачила прикордонника, здається, Сашка Однодворця, і гукнула йому, аби він швидше приніс щось, аби вдягнути дитину. У вагончику, де тоді чергувала зміна, я й народила Людочку. Ми народили...
– У нас там стояв великий шкіряний диван, ще з колишнього польського вокзалу. Я ледь довела Галю до того дивана. Просила тужитися, плакала, молилася... Нарешті приїхала фельдшерка. Але дізнавшись, що коїться, рвонула по стерильні бікси. Ми лишилися самі. Самі-самісінькі...
...Згадавши минуле, мами починають плакати. Кажуть, коли фельдшерка приїхала зі стерильними біксами, Людмилка вже була сповита.

«ПУПОВИНУ ОБРІЗАЛА НОЖИЦЯМИ Й ЗАБРИЗКАЛА... ДЕЗОДОРАНТОМ»
Щойно з’явилася голівка немовляти, Олена Міщук злякалася ще більше: дитя було синє. Відразу загорнула його у квітчасте покривало, яке Галі не вдалося продати в Польщі. Спливали миті, а немовля не дихало! Олена знала, що новонароджених перевертають догори ніжками, але ніяк не наважувалася на таку процедуру. Тому, міцно притиснувши дівчинку до грудей, кілька разів її струснула. Дитинка схлипнула і ...закричала. Сповивали Людмилку вже з сестрою Галини, яку нарешті відпустили з режимної зони. Прикордонник Олександр Однодворець приніс пелюшки, шапочки й марлеві підгузки. Лише згодом Галина Петрук дізналася, що у нього якраз народився первісток. Чоловік стрімголов летів додому, аби взяти все потрібне для немовляти.
– Пуповину обрізала ножицями, що лежали на холодильнику, забризкала дезодорантом... Якими ножицями? – дивується пані Олена нашій «необізнаності». – А тими, що ріжуть папір! Зробила все, що могла. Наступного дня, коли прийшла до Галі в пологовий, вона істерично плакала.
– Фельдшерка всю дорогу від Римачів до Любомля тримала мою Людочку на руках і капала мені на мізки, – перебиває одна матуся іншу, – ой, така синя дитина, ой, не буде жити! У мене молоко ледь не пропало!..
– З того всього вибила двері до сестринської та й кричу: «Ведіть мене до лікаря! І принесіть дитину, щоб я бачила!..» Принесли, а дитина як золото, губками цицю мамину шукає... Та й тепер наша Людочка – справжня красуня! Лише згодом я усвідомила: якби щось сталося, моє серце краялося б до кінця життя. А в ті хвилини чомусь була переконана, що все буде добре. Правда, збентежилася, коли лікарі запитали, чи відійшла плацента. Хіба я знала, що це таке?..

«МЕНЕ НЕ ЗРАДИЛИ. ВСІ ПРОСТО РОЗГУБИЛИСЯ»
...За народним звичаєм плаценту закопали в садку під яблунькою. Тепер на тому місці центральний офіс Ягодинської митниці. Від кордону до Любомля простяглася траса європейського рівня, «швидка» має пальне, та й у разі потреби першу медичну допомогу можуть надати просто на пункті пропуску. Шістнадцять років тому Олена Міщук мусила покладатися лише на себе і Боже провидіння. Зізнається: якби таке трапилося ще раз, не покинула б людину напризволяще. Хіба переживала б куди більше.
– Коли Галина майже народила, підбігли хлопці з нашої зміни. Але я їх не пустила – бачила, що найстрашніше позаду. А дівчата... Відчиняли двері у вагончик і починали «виховувати» Галю, мовляв, як так не знала, що буде народжувати?! То я тим «вихователькам» просто перед носом двері зачинила. Ще й налаяла, аби не заважали, якщо допомогти не в змозі. Завскладу замкнула приміщення з конфіскатом і побігла до начальства з’ясовувати, чи можна виділити спирт, пелюшки та одяг. І не прийшла. Я потім ледь не побила її. А вона... вона просто розгубилася, – виправдовує людські слабкості Олена Міщук. Коли її чоловік дізнався, що сталося, сказав: «Ну, Лєно, на таке тільки ти й здатна!»
Після пологового Галину з немовлям Олена Миколаївна забрала до себе, хоч і жила у тимчасівці. Коли з Тернопільщини пригнав машиною знервований тато, Петруки про щось порадилися й запитали, чи не буде пані Олена проти, якщо дівчинку назвуть Людмилою: в них є традиція називати дітей на честь хрещених батьків, але дуже хотіли, щоб у старшого сина Русланчика була сестричка Людмилка, наче в казці. Хоч і сталося все достоту як у житті...
– Спочатку телефонувала на Тернопільщину ледь не щодня. А в їхній сільській конторі один телефон, зв’язок то є, то його нема. Я голос надірвала, кричачи в слухавку: покличте когось, скажіть, чи все гаразд. Коли Галя телефонувала, мені ставало легше на душі. Транспортний зв’язок тоді був ніякий, дорога далека… Якщо їдеш автобусом, то на чотири дні, – згадує Олена Міщук, яка вже за кілька тижнів після драматичних подій тримала на руках маленьку похресницю й повторювала за священиком «Вірую». А потім щороку приїздила до Людочки на уродини й разом з Галиною плакала та раділа...
Цього літа Люда Петрук стала студенткою Дубнівського педучилища, обрала фах учителя молодших класів.
– Вона в мене третя дитина, – сяє ніжністю пані Олена. – Коли підросла, сама почала до нас у гості їздити. В моєму домі є її кімната... Ви запитуєте, чи не зневірилась у людях після цього випадку? Навпаки, стала їх ще більше любити. Як світ тримається на трьох китах, так і життя наше тримається на хороших людях. Бо добра на землі більше, ніж зла.



Олександр СІНКЕВИЧ