Майже незрячий прикарпатський священик Ігор Іванів за кілька днів вирушає у пішу подорож до французького міста Люрда, на місце з’явлення Пресвятої Богородиці

Такі зустрічі не бувають випадковими. Здається, їх уже давно спланував Бог, Який хоче, аби знедолені, хворі та ті, що у відчаї, дізналися про історію доволі простого, на перший погляд, але героїчного життя вибраних Ним людей. А вони, непомітні у сучасній круговерті політичних подій, економічних негараздів та соціальних перипетій, насправді здатні змінити тисячі доль і навіть світ. СіД вирушив до Івано-Франківська, у гості до великого життєлюба, чоловіка непростої долі, отця Ігоря Іваніва.

Будь-яка справа починається з молитви
Про те, що сліпий священик незабаром вирушає пішки до Франції, ми дізналися в одному з прикарпатських храмів. Хтось з вірян навіть із насмішкою казав, що отець Ігор невиправний оптиміст, але є сувора реальність. Отож нехай він ліпше служив би собі тихо і мирно в церкві та клопоту іншим не завдавав.
Звісно, можна було б повірити скептикам, якби не знайомство із самим священиком. Перша зустріч відбулася у ризниці невеличкої церкви Володимира та Ольги в одному зі спальних районів Івано-Франківська. Перед черговим Богослужінням, спираючись на руку іншого панотця, виходить літній чоловік. Від його усмішки та слів стає якось тепло, затишно і спокійно на душі. Усі суєтні думки, що до того роїлися в голові, кудись зникають.
За годину розмова продовжується на церковному подвір’ї. Перед бесідою священик Ігор пропонує встати і помолитися. «Так годиться перед кожною важливою справою, – мовить душпастир. – На жаль, ми чомусь про це забуваємо, а то й взагалі Всевишньго зневажаємо. А потім плачемо, що нам не щастить».
Вивів Господь із Росії
Ніхто навіть не припускав, що молодий талановитий геофізик колись стане священиком. Хлопця із приміського села Микитинці після закінчення місцевого хіміко-технологічного технікуму забрали в армію. Так Ігор Іванів опинився аж у далекій Пермі. Здібний до науки прикарпатець не хотів гаяти часу й одразу ж після служби вступив на вечірнє відділення технічного інституту.
Увечері навчання, а вдень робота. «Мусив працювати, бо життя було нелегке, – згадує отець Ігор. – Батьки грошей не мали, а я вирішив їм допомагати, хоча сам навіть одягу нормального не мав». В інститут майбутній священик ходив у військовій шинелі. Зате радів, що вивчиться та матиме вищу освіту. Меткого юнака з України, який був найстаршим у групі, навіть старостою обрали.
Незабаром Ігор став заступником начальника цеху. Йому пропонували квартиру та чудову кар’єру. Потрібно було тільки стати членом компартії. Але цього хлопець робити аж ніяк не хотів. На пропозиції поповнити ряди комуністів відмовчувався або віджартовувався, що ще «не дозрів» до такого «відповідального кроку» у своєму житті. А згодом мусив повернутися додому, бо рідні потребували підтримки єдиного годувальника в сім’ї. «Можливо, якби залишився у Росії, то й досі був би геофізиком чи інженером, – усміхається незрячий душпастир. – А так Бог вивів мене, як ізраїльтян з єгипетської неволі».

Від геології до престолу
На Прикарпатті Ігор Іванів знову продовжує навчання у колишньому інституті нафти і газу, нині Івано-франківському національному технічному університеті. Саме тоді доля подарувала йому зустріч із красунею Лесею, яка незабаром стала його дружиною. Доповнили сімейне щастя й два сонечка – Наталочка й Оксаночка. Доні-щебетуні додавали сили й наснаги бути у важкій задушливій атмосфері радянщини та безперервних пропозицій стати партійним.
Наприкінці 1980-х років, коли Українська греко-католицька церква вийшла з підпілля, двоє літніх священиків, яких Ігор добре знав і шанував, запропонували йому стати на духовну стезю. Їхні слова батько двох дітей, добрий сім’янин та фаховий геофізик спочатку не сприйняв серйозно. Але, напевно, на те була Божа воля, і чоловік незабаром погодився.
Звістку про те, що Ігор вступає до духовного інституту, його рідні та друзі сприйняли з великим подивом. Щоправда, ніхто не перешкоджав і не відмовляв. Дружина й доньки гордилися батьком, але дуже хвилювалися. Хвилювався і сам колишній геофізик, надто після урочистого висвячення, що відбулося у Гошівському монастирі, що здавна славиться чудотворною іконою Богородиці.

Благословення сліпотою
У новоспеченого священика почалося нове життя. Він з головою поринає у духовну працю в селі Саджаві: сповідає, хрестить, вінчає, ходить на прощі, надає духовну підтримку тим, хто її потребує. Але Господь посилає чоловікові неабияке випробування: після автокатастрофи він перестає бачити. Та отець Ігор з мужністю приймає цю хворобу, бо на все воля Божа.
Численні лікування у столиці та різних курортах, на жаль, виявилися марними. Наразі священик бачить тільки нечіткі силуети. В одному з московських інститутів, щоправда, подарували надію. «У вас на одному оці щільний шар катаракти, а під ним здоровий нерв. Коли його зняти, то ще зможете бачити», – сказали медики, не забувши попередити про небезпеку.
«Як на це воля Божа, то буду», – відказав отець Ігор. Проте не оперували через брак коштів. Для лікування потрібно було 20 тисяч доларів. Але хворий не зневірився, сприйнявши сліпоту як ...благословення. «Недуги Бог дає людям як покарання за гріхи і як благословенний хрест, – тихо каже літній прикарпатець. – Гадаю, що це – мій хрест, тому радо і з молитвою несу його».
За кілька років хвороби священик навчився сам ходити. Зараз він ще й загартовується: щоранку обливається холодною водою, робить вправи з гантелями, а кількакілометрові походи до храму замінюють ранкову пробіжку. Місцеві таксисти почали незрячого панотця безплатно підвозити. Він натомість благословляє їхні машини та працю. Водії кажуть, що після такої молитви неабияк таланить.

Богородиця наказала йти
Кілька років тому отець Ігор задумав неймовірне: помандрувати на прощу до Зарваниці пішки. Але як? Він майже нічого не бачить, а дорога таки не близька. Священик почав молитися до Пресвятої Діви, аби та допомогла йому залагодити проблему. «Йди і нічого не бійся!» – почув відповідь на молитву. Після цього, не вагаючись, священик вирушив у дорогу.
Йти було важко. Чоловік натер до крові ноги, паморочилося в голові, віднімалися руки, зате він дійшов та відправив подячну службу. Відтоді Ігор Іванів став затятим паломником. Нині його знають колеги-священики з усієї Західної України та Києва, і всюди радо приймають. Кажуть, що це Божий чоловік.
Під час першої прощі отець Ігор подумав, що непогано дійти б і до Люрда чи Фатіми, місць з’явлення Богородиці. Але то були тільки мрії, яким прикарпатський душпастир й сам дивувався. Та нещодавно ці бажання подвоїлися. Він розповів про задум знайомим, але ті лише плечима стенали. Підтримав священика тільки один дяк Степан Прахоняк із бойківського містечка Болехова. Він зголосився бути поводирем священика.

Дипломатична допомога паломникові
Чоловіки взяли благословення в єпископа та вирушили у французьке посольство до столиці, аби отримати візу. Тричі просили прикарпатці дати дозвіл перетнути кордони Євросоюзу. Проте французи, дивуючись з оптимізму, їм чемно... відмовили. Та отець Ігор зі Степаном вирішили знайти інший шлях: через польське консульство у Львові.
Згодом мандрівникам таки відкрили шенгенську візу. І ось цими днями тривають останні приготування до великої подорожі. Із собою паломники беруть тільки трішки продуктів та одягу. Наплічники везтимуть на велосипеді. Проте якщо він стане зайвим у дорозі, залишать. Ночувати сподіваються у добрих людей, яких ніде не бракує. «Але нас буде троє», – розповідає священик. «А хто ж третій?» – запитую здивовано. «Я, Степан та Христос. Без Нього ми й кроку ступити не зможемо, » – відповідає літній чоловік.
Зважаючи на стан здоров’я та поважний вік, отець Ігор щодня долатиме по 25–30 кілометрів. У дорозі священик вестиме щоденник та молитиметься за потреби всіх, хто вже зараз записується у велику книгу. До місця призначення сподівається дійти до Нового року або Різдва. Єпископ УГКЦ у Франції Михайло Гринчишин уже чекає на мужніх паломників та благословляє їхній похід.



Галина ПЛУГАТОР, Івано-Франківськ