Самотня жінка, маючи двох власних дітей, усиновила ще трьох…

Шість пар взуття у коридорі – отже, усі вдома: господиня та п’ятеро її дітей. Першим назустріч вибіг найстарший, восьмикласник Славко. А далі повисипали з кімнат Оленка, Даринка, Майя та Олежик. Як легкі метелики до квіточки, позбігалися вони до матусі: хто за шию обійняв, хто до рідного плеча пригорнувся… Ось і святкове сімейне фото…
Трохи більш як рік тому родина ярмолинчанки Лариси Гуменюк збільшилася рівно удвічі: було троє – стало шестеро. Рішення взяти на виховання дітей з інтернату Лариса Борисівна обговорила насамперед із дітьми Славком та Даринкою. Вони не заперечували...
– Діточки, усе, що нині ми ділимо на трьох, ділитимемо на шістьох, – пояснювала синові та донечці.
Вони ж усе це розуміли, тож кивали голівками на знак згоди. Підтримала вибір дочки і Любов Іванівна, мати Лариси. Перспектива стати багатодітною бабусею її зовсім не засмутила, бо ж вірила: Лариса неодмінно впорається. Недарма свого часу здобула педагогічну освіту, тож лише в оточенні дітей почувається затишно і природно. Якщо ж виникне потреба, бабуся ладна підтримати. Отак спільно на сімейній раді вирішили відчинити двері власного затишного будинку для сестричок Майї, Олени та братика Олега.
Переїзду нових родичів у Ярмолинці передували кілька зустрічей в Хмельницькому притулку з Майєю, у Вовковинецькій школі-інтернаті з Олегом та Оленою… Ідея жити в родині разом сподобалася малюкам. І ось довгождана мить: вони вдома!
Хлопці подружилися одразу. Нині Олег пишається тим, що має старшого брата. Це ж він, Славко, навчив його так спритно грати у футбол, користуватися мобільним телефоном, розбиратися у світі комп’ютерних ігор… Поріднилися й дівчатка. Тепер по змозі намагаються стати для матусі помічницями: і посуд миють, і в будинку прибирають… А давати лад особистим речам та іграшкам молодших навчає одинадцятирічна Оленка. Хоч Майя та Даринка тільки-но першокласниці, утім хочуть бути корисними для родини, тож охоче переймають нехитру домашню науку...
– Цікавіше стало в домі, – щиро посміхаючись, розповідає старший брат Славко. – Разом щовечора дивимося телевізор, є з ким якусь цікаву передачу чи фільм обговорити.
– З усіма дітьми розмовляю як з дорослими, – долучається до бесіди мама. – Тому цікавлюся думками кожного з будь-якого приводу... Мені важливо подискутувати, вислухати, дізнатися, який вихід із тих чи тих життєвих ситуацій бачить дітвора…
У цій родині панує взаємоповага та взаєморозуміння. Усі – єдине ціле, навіть смаки подібні... Поспостерігавши, закралася думка: невже не виникає проблем? Як і коли матері вдалося відчути, що діти прийняли нову сім’ю у свої маленькі серця?
– Направду це сталося дуже швидко, – зі щирою усмішкою на вустах ділиться спогадами пані Лариса. – Менш як за два тижні вони по черзі почали мені розкривати душу, ділитися проблемами, відкривати свої маленькі таємниці, розповідати про життя в інтернаті... Тоді я остаточно заспокоїлася, мовляв, ми недаремно знайшли один одного. Любов і родинний затишок творять дива, адже мої маленькі сонечка почали змінюватися на очах, ми стали дружною родиною... Діти перестали ділити на три частини іграшки і носити за собою, ховати ласощі «на майбутнє», боязко озиратися, чи вистачить їм добавки за обідом чи вечерею... Вони зрозуміли, що їх люблять і про них дбають. А дітям, повірте, нічого більше й не треба. Вони віддячать за це довір’ям…
Відтоді багато чого змінилося у характерах хлопчиків та дівчаток, які нині радіють у спільному домі. Приміром, Славкові додалося відповідальності, він-бо головна матусина опора, виконує всю чоловічу роботу. Й радує те, що для хлопця це зовсім не тяжко, навпаки, він відчуває, що відповідальний за всіх. Люблять тут веселою дружною компанією відзначати свята. А от нещодавно сталася подія, яку всі запам’ятають, певно, назавжди: четверо діток (крім найстаршого) одночасно охрестилися. Обряд провадив отець Ростислав, святково співав церковний хор, а шість пар кумів засвідчили важливу подію...
– Я знайшла себе у дітях, у своїй родині, – якось по-особливому зворушливо сказала пані Лариса. В її очах задоволення, душевний спокій і таке просте материнське щастя.



Алла ГУМЕНЮК, Хмельниччина