Недарма кажуть, що задля жінки чоловік здатний на неймовірні вчинки. Не став винятком і відомий український художник Валерій Даниш.

Дитинство та юність майбутнього майстра пензля минули в Мурованих Курилівцях на Вінниччині. А потім був Київ, де здобував вищу будівельну освіту. В ті часи, коли після інституту забирали до армії, Валерія Даниша направили зводити космічний комплекс «Байконур».
Його нинішнє улюблене заняття почалося ...з кохання. В юнацькі роки Валерій захоплювався бальними танцями, навіть посів друге місце в УРСР. Тоді й закохався по вуха у викладачку. Щоб підкорити її серце, повивчав усі художні школи та мистецькі течії. Хоча стосунки не склались, але малювання не покинув.
– Спочатку я писав, як і всі, на полотні, – пригадує Валерій Сергійович. – Найбільшим осередком малярства на склі був Львів, однак у 1990-х чимало майстрів емігрувало до США. І я вирішив сам спробувати щось створити. Спершу це було хобі, а згодом воно переросло в серйозну роботу. То важка й кропітка праця, адже картину доводиться малювати з внутрішнього боку, тобто навпаки, або, як кажуть, навиворіт. Крім того, олія та туш довго сохнуть: скло не всотує так, як тканина. Іноді одну невеличку картину малюю аж місяць! Тому вважаю, що навчати дітей у художніх школах малювати на склі – знущатися з них. Це те саме, що з першого класу вчити діток читати справа наліво!
– Прикро, що тепер не влаштовують спеціалізованих виставок, – продовжує пан Даниш. – Тому іноді демонструю свої роботи хіба на Андріївському узвозі. Мрію удосконалити техніку малювання, щоб пришвидшити народження кожного творіння і гідно представити Україну на міжнародному рівні!
Не можна відірвати погляд від гарненьких ангелів, які тримають місяць. Різдвяні мотиви змушують поринути в дитячі спогади найсімейнішого свята. А від асоціативних пейзажів Поділля годі відійти – тут і вулики, і корови, і бабусине подвір’я, і родина. Зауважую, що на жодній картині немає чорного кольору...
– Я принципово не використовую чорної фарби, – зауважує митець, – бо це відтінок тривоги. А світло – це спокій. Українці – давній та духовно багатий народ, і ми й досі є тільки через те, що зберігаємо віру. Бо віра – Царство Небесне, а небеса – це спокій. Тому на склі намагаюся втілювати лише оптимізм.
Кожне творіння художник виношує, мов дитину. Зізнається, що коли починає малювати, то не уявляє кінцевого результату, адже в процесі роботи додаються все нові та нові деталі.


Андрій СОБУЦЬКИЙ, Київ