Максим Нізіков створив на мисі Тарханкут базу відпочинку для людей з обмеженими можливостями

Кажуть, Бог випробовує нас не більше, ніж ми можемо витримати, а будь-яке випробування – це завжди шанс. Шанс стати сильним духом… Часто саме так називають тих, хто, попри все, не хоче згинатися під поривами життєвого вітру і бореться за свою мрію.

…З Максимом Нізіковим ми розмовляємо в Оленьовці на турбазі «Лазурний берег». Сюди він приїжджає з Вінниці на весь курортний сезон, який триває з кінця травня й аж до жовтня. Максим на візку вже 13 років. Про те, що з ним сталося, не перепитую. І чоловік оминає цю тему. Та, власне, важливо не те, як це сталося, а те, як людина виборсується зі, здавалося б, безвихідного становища. Нині він директор Вінницького міського центру інвалідів на візках, організував рекламно-поліграфічне підприємство, на якому працює п’ять візочників. А нещодавно Максим зважився на просто-таки сенсаційний проект – створити в Оленьовці на мисі Тарханкут зони для людей з обмеженими можливостями, де вони могли б навчатися дайвінгу.
– Я приїхав сюди, щоб знайти місце, де зможу спокійно відпочивати біля моря, – розповідає Макс. – Знайшов і довідався, що там збирається чимало екстремалів. Допоки будував власну турбазу «Лазурний берег», нагодилися одесити-дайвери на чолі з Сашком Кушніром. Торік вони організували для хлопців на візках перше занурення. Тоді й подумав: а що, коли такі занурення стануть не одноразовими, приуроченими до якоїсь акції? Адже можна створити таке місце, куди люди з обмеженими можливостями приїжджали б та відпочивали. Проблем із житлом нема – частину бази облаштовано спеціально для візочників. І ще буду добудовувати.
– Не думайте, що дайвінг для неповносправних – це так просто й весело, – долучається до розмови київський інструктор Ігор Горопаєв, керівник дайв-команди «Екс». – Якщо для здорових новачків максимальна глибина занурення – до 9 метрів, то для інваліда – 1–2 метри. А ще йому має допомагати три людини: дві підтримують під руки, одна гарантує безпеку. Але це того варте. Бо якщо ви не бачили очей візочника, який піднявся з глибини, – ви не бачили щасливих очей.
Дякувати Богові, Нізіков мав справу з порядною місцевою владою. Селищний голова Юрій Щелок дозволив користуватися спортзалом, навіть більше – облаштував роздягальні пандусами. Невдовзі для неповносправних зроблять під’їзд до пляжу, аби й на візках можна було дістатися до моря.
…Під час нашої розмови у синіх очах молодого симпатичного чоловіка не зникає пломінкий вогник життя, вогник бажання довести собі, рідним, оточенню, що для нього ще не все втрачено. Тим паче, що поряд завжди найближчі люди. Дружина Алла – підтримка й розрада як на землі, так і у воді – ніжно дивиться на чоловіка, такого слабкого і водночас сильного. Теща вправно господарює на кухні турбази, тесть допомагає по господарству. Вірю, що за підтримки рідних та друзів Максим досягне мети, адже людські можливості безмежні. Було б бажання. А воно у нього – непереборне.


P. S. Якщо серед читачів є ті, хто хоче підтримати нашого героя та його товаришів або сам прикутий до візка і шукає друзів, телефон Максима Нізікова можна дізнатися в редакції СіДу.


Алла ОЖИЄВСЬКА, Тарханкут