Актриса київського театру «Ательє 16» відома глядачам передусім як героїня телесеріалів «П’ять хвилин до метро», «Колишня», ведуча української версії передачі «Ключі від форту Буаяр» та консультант у телепроекті «Хочу заміж». Але це ще аж ніяк не вся Віта Смачелюк. Її улюблене захоплення – автомобільні гонки, як штурман брала участь у «Великому жіночому ралі». А нещодавно вона продемонструвала чудові вокальні дані в музичному проекті «Телезірка-суперзірка», що його протягом двох місяців транслювали щонеділі у прямому ефірі на каналі «Україна».
«МЕНЕ НЕ ЦІКАВИЛИ ГОНОРАРИ…»
– Віто, чим для тебе став проект «Телезірка-суперзірка»?
– Це – інтерес, свято щовихідних, пауза між зніманнями… Це дещо інше, а всьому новому, що з’являється в моєму житті, я завше радію й намагаюся дістати від нього якнайбільше позитиву...
– Якими були стосунки з учасниками шоу, твоїми, скажімо так, конкурентами?
– Чудові! Ми ж до цього проекту ставилися як до спектаклю, були наче єдиний механізм, який без когось не запрацював би... А конкуренції не було. Просто якийсь герой ішов зі сцени раніше. В цьому й інтрига...
– Віто, чому свого часу обрала саме Київський національний університет театру, кіно й телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого? Мріяла про акторство з дитинства?
– Ні, мабуть, моя непосидючість, бажання постійно щось робити, аби не було сумно, привели до цієї професії, що її дуже люблю… Нині я затребувана, а це найголовніше для актора... Як усе було? У школі складала екзамен з англійської, і вчителька натякнула, мовляв, Віто, може, ти до театрального вступай, бо так обманювати й викручуватися, як ти умієш на уроках, звісно, нікому не треба... Я порадилася з мамою, відтак приїхала й вступила…
– Але ж у театрі ти не обманюєш…
– Ні. Втім навіть у житті… що правдивіше людина бреше, то більше їй повірять... Так і на сцені: якщо тобі цікаво в цьому існувати, то глядачеві теж. А як ні…
– Пригадуєш свій перший заробіток?
– Це було на другому курсі, я брала участь у зніманні відеокліпу для німецької рок-групи. Тоді нас зі шланга поливали водою, ми валялися на піску в холодному бетонному приміщенні… Пам’ятаю, жахливо замерзла, наступного дня піднялася температура… Але водночас це був процес, якого я чекала, тож мені було цікаво. А гонорару отримала п’ятнадцять доларів…
– Невеликі гроші...
– Скажу чесно: навіть після року роботи у театрі мене не цікавили гонорари, мені просто хотілося працювати й працювати… А оскільки підвищена стипендія тоді становила п’ятдесят одну гривню, то було дуже тяжко. Аби триматися на плаву, ми з однокурсницею в нічних клубах працювали піджейками, себто танцювали…
– А батьки знали про це?
– Так. Але ж у цьому немає нічого поганого. Ми були одягнені… Гарно танцювали й змушували не спати відвідувачів...
ЖАННА …ДОСІ МЕНЕ ПЕРЕСЛІДУЄ…
– Віто, ти сподівалася на успіх серіалу «П’ять хвилин до метро»?
– Я не думала про це. Успіх, упізнавання… Це не для мене…
– Ти просто робила свою справу...
– Авжеж. Укотре скажу, що люблю свою роботу, тож дуже щаслива…
– На роль Жанни одразу погодилася, чи хотіла зіграти у цьому кіно когось іншого?
– Зовсім ні. Мене пробували саме на цю роль, і вона видалася цікавою: якісь сімейні проблеми, чвари… У моїй сім’ї все ідеально, тиша, спокій – такий собі зразок для наслідування… А тут я втрапила у родину дещо соціально неврівноважену. Мені було цікаво, як це – жити з батьками, в яких не все гаразд... А Жанна… О, вона переслідує вже стільки часу! І досі багато хто називає мене Жанною, хоча я зовсім на неї не схожа…
– Після життя в серіальній родині, може, дійшла якогось висновку?
– Неможливо нічого передбачити. У моїх батьків це склалося так, в інших буває по-іншому… Я досі незаміжня, але не хвилююся з цього приводу: настане час – і все буде…
– А загалом змінилося життя після участі в цьому серіалі?
– Звісно, я дорослішаю, здобуваю досвід. Себто навіть серіальна робота – це практика. Я завжди у формі, бо щодня на знімальному майданчику…
– Скажи, що для тебе важливіше – визнання колег чи широкого кола глядачів?
– Для мене навіть погана оцінка добра, бо це означає, що я зацікавила людину й змусила її висловитися. А буде це колега чи глядач – однаково поставлюся з розумінням і подякую.
«Я ЛЮБЛЮ ВСЕ ТЕ, ЩО ЗМУШУЄ КРОВ КИПІТИ…»
– Віто, чи доводилося тобі зустрічатися з метрами театру і кіно? Як почувалася?
– Чудовий був день, коли летіла до Москви на проби й в аеропорту зустріла самого …Олега Янковського! Вирішила, що це знак... Підійшла до нього, запитала, що у нас робить. Відтак мала відчуття, ніби знялася з ним у кіно. Просто це людина дуже значима, має таку харизму й внутрішній стержень, що навіть нічого не роблячи, він змушує людину захоплюватися ним...
– Ми теж тобою захоплюємося, а надто коли дивимося програму «Ключі від форту Буаяр»... За яких обставин ти отримала роль ведучої?
– Мені її запропонували з огляду на мою спортивну атлетичну статуру… Знаєш, дістала колосальне задоволення. У мене було трепетне ставлення до цієї передачі, бо з дитинства хотіла потрапити до Франції, побувати на цьому острові… Донині такого теплого й бажаного проекту в моєму творчому житті більше не було...
– Цікаво, як усе там відбувалося, чи частими були знімання?
– Ми за тиждень зняли цілу сесію з вісімнадцяти передач, себто робили по три передачі на день. Ох і набігалася я тими сходами! Вивчила кожну тріщину…
– А як щодо екстриму в реальному житті?
– Я люблю лижі, сноуборд, катаюся на роликах, ковзанах, керую авто... Люблю все те, що змушує кров кипіти, те, що збуджує...
– Пригадаєш найбожевільніший учинок?
– Та я щодня собі кажу: «Боже, божевільна, нерозумна, як можна таке вчверити?!!»
– Знаю, що в дитинстві ти була шибеницею, товаришувала переважно з хлопчаками… А як тепер? Щось змінилося?
– Нині практично те саме. Але маю вже й кількох подруг, які відкривають мені очі на високі підбори, плаття й таке інше, бо до цього ходила в кедах, джинсах, футболці й вважала це цілком нормальним…
– Віто, а яка пісня, що асоціюється зі станом твоєї душі саме в цей момент, крутиться у голові?
– Та, що її виконувала в прямому ефірі на гала-концерті шоу «Телезірка-суперзірка», «Перелітна птаха» з репертуару Крістіни Орбакайте… Адже я і пташка, я і мурашка…
– ???
– Бо, як мурашка, постійно щось роблю, вишукую, бігаю…
– І наостанку. Уже визначила вершину, яку намагаєшся підкорити?
– Вершина – це зупинка. Гадаю, ліпше, коли постійно підвищуєш планку. Тоді ніколи не зупинишся...


Жанна Куява