7 серпня виповнюється 21 рік від дня смерті відомого актора Анатолія Папанова

Сказати, що Анатолій Дмитрович запам’ятався глядачам однієї шостої частини суші лишень як Льолик із «Діамантової руки» чи неповторним баском Вовка з «Ну, постривай!», було б несправедливо. Зізнаймося, очі сповнювалися слізьми, коли дивилися кінцівку «Холодного літа 1953-го» чи кадри з «Білоруського вокзалу», де четверо бойових друзів співають про «…десятый наш десантный батальон»…

УДАЧУ ПРИНЕСЛА ДОНЬКА
Анатолій Папанов народився 1922 року у Вязьмі Смоленської області. Згодом родина переїхала до Москви, де Толя записався у шкільний драмгурток. Так батьки хотіли відгородити сина від поганого впливу вулиці. Після школи Папанов працював ливарником і паралельно навчався у заводській театральній студії.
Коли почалася війна, юнак пішов на фронт. Безвусих хлопців у прямому розумінні слова кинули під танки. Після важкого поранення Папанов півроку лікувався у госпіталі та в 21 рік став інвалідом ІІІ групи – йому ампутували два пальці на нозі. Повернувшись у Москву вступив на акторський факультет ГІТІСу. Під час навчання познайомився з однокурсницею Надією Каратаєвою. Молоді люди одружилися через 10 днів після закінчення війни – 20 травня 1945 року.
Після інституту Папанова запрошували грати відразу на трьох московських сценах, однак актор поїхав за місцем розподілу дружини – у Клайпедський російський драмтеатр. Щоправда, 1948 року подружжя повернулося в радянську столицю. У московському Театрі сатири Папанов працював до смерті. «Я – однолюб: одна жінка, один театр», – казав про себе.
У перші роки роботи молодий актор не отримував помітних ролей ні в кіно, ні в театрі. І лише 1954 року славу йому принесла роль у виставі «Поцілунок феї». Тоді ж у Папанова народилася донька. «Це Лєна мені щастя принесла», – стверджував актор.
ЙОГО КІНОХІТИ
Після цього про Папанова заговорили. Першим режисером, який запропонував йому роботу в кіно, став Ельдар Рязанов. В ексцентричній комедії «Людина нізвідки» він запропонував Анатолієві Дмитровичу відразу дві ролі – сучасного пройдисвіта-вченого і вождя племені «снігових людей». Це було 1961 року.
У кінематографічних колах артиста з тонким почуттям гумору чудово прийняли. Папанову посипалися пропозиції від режисерів. Актор однаково успішно знімається в різних ролях і жанрах. Це – психологічна драма «Наш дім», кіноповість про вчених «Іду на грозу», лірична комедія «Приходьте завтра», сатирична комедія «Дайте книгу скарг», культові стрічки «Діамантова рука» і «Стережись автомобіля». Варто виділити фільм «Живі та мертві», де Папанов переконливо довів, що може грати не лише побутові та комедійні образи, а й трагедійні. 1970 року на екрани вийшла картина «Білоруський вокзал», у якій актор зіграв драматичну роль, що стала класикою радянського кінематографа. Пам’ятаєте бухгалтера Дубінського, колишнього радиста-десантника, на прикладі якого глядачі споглядали післявоєнний синдром – війна позаду, а ветеранам важко звикнути до лицемірства мирних буднів?
ТАКИЙ, ЯК УСІ
У житті Папанов був простою, доброю, чесною людиною. Багато разів його запрошували в комуністичну партію, обіцяли нагороди і звання. Але він відмовлявся – з дитинства Анатолій був вірянином, ходив до храму. Близьких друзів у нього було небагато, хіба сценарист Віктор Мережко, а вільний час він проводив у родині.
Папанов не приховував, що в молодості зловживав алкоголем. Кілька разів намагався кинути пити, але знову починав. Був час, коли дружина актора навіть подумувала про розлучення – горілка стала суперницею молодої жінки. На зніманнях однієї з перших стрічок Папанова його і ще одного актора закрили увечері в готельному номері, побоюючись, аби вони не хильнули перед роботою. Тоді Анатолій Дмитрович зв’язав простирадла, до останнього прикріпив гроші. Відчинив вікно і закричав: «Хлопці, допоможіть! Артистам треба горілки принести!» Відмовився від згубної звички лише після смерті матері у 1973 році.
Популярність актора втомлювала. Коли він їхав на дачу, одягав старі джинси, просту сорочку, щоб не впізнавали, і катався велосипедом підмосковними околицями. А ще це була достоту моральна, сором’язлива та порядна людина. Коли спромігся на «Волгу», ставив її далеко від театру. Якось Андрій Миронов поцікавився, де авто. На те Папанов відповів, що лишив машину за рогом. Раптом побачать молоді актриси: «У них колготки заштопані, а в Папанова, бачите, «Волга»...»
Холодний серпень 87-го
На здоров’я Папанов не нарікав, якщо не брати до уваги фронтового поранення у п’яту. Пізньої осені міг купатися у відкритій водоймі. Влітку 1987 року почав зніматися, як згодом виявиться, в останньому фільмі «Холодне літо 53-го». Це була одна з перших стрічок епохи перебудови про сталінські репресії.
На початку серпня у квартирі не було гарячої води. Розігрітий спекою, Папанов став під холодний душ і його серце не витримало. Удома нікого не було...
«Минув місяць після похорону. Телефонують зі знімальної групи фільму «Холодне літо 53-го» і запитують, чи встиг Анатолій Дмитрович передати мені гонорар – близько 9 000 карбованців... Гроші мали бути у квартирі, але я їх не знайшла. Запитала зятя. Той був шокований, каже, у спальню заходили санітари, шукали простирадла... Ми всі були шоковані. Але не грошей шкода, а людину...» – пригадує дружина Папанова.
Коли у доньки запитали про найсвітліший спогад про останні роки життя батька, вона розповіла таке: «Якось пізньої осені ми приїхали з татом на дачу. Це було за два роки до його смерті. Повечеряли, подивилися програму «Час» і почули прогноз погоди від синоптиків. Вони обіцяли вночі мороз. «Наші яблука загинуть!» – вигукнув тато. Взяли ліхтарики, кошики і побігли в сад. Падав сніг, а ми збирали яблука... Є така пісня «Яблоки на снегу». Коли її чую, згадую батька і ту ніч на дачі, – на очі навертаються сльози…»

Марта ЮЛАНТОВА, Олег ШИШКО