Лідер гурту «Скрябін» 17 серпня святкуватиме 40-й день народження. Кузьма поспілкувався з УНІАН (мовностильові особливості збережено).

«НОВИЙ АЛЬБОМ ПРО ЛЮБОВ ДО БАБУЛЬОК, ЯКІ ПРОДАЮТЬ СЄМОЧКІ»
– Андрію, нещодавно ти презентував альбом «Про любов?» Чому зі знаком запитання?
– Тому що в альбомі будуть пісні не просто про любов. У ньому червоною лінією проходить проблема людей, які залишилися за бортом корабля суспільства, тобто це люди, яким ніколи не заспівають пісень про любов. Це є ті бабульки, які по переходах продають квіти, бураки, кукурудзи, сємочкі… Ті діточки, які загублені й нікому не потрібні, від яких відмовляються батьки.
Вважаю, що то є проблєма нації в цілому… Я останнім часом відвідав багато дитячих будинків. І думаю, що виступатиму навіть ініціатором такої туристичної програми, щоб турагентства час від часу возили охочих у сиротинці, аби вони побачили тих викинутих за борт дітей.
Гадаю, що кожна людина повинна трохи по-іншому сприймати свій добробут. Люди часто хочуть від життя забагато. А тут виявляється, що ти здоровий і ні тобі, ні твоїй сім’ї нічого не бракує – то є вже найбільше щастя. Ось у чому проблєма українців – вони хочуть забагато, а не треба хотіти від життя більше, ніж воно тобі може дати.
Але не весь альбом такий проблємний, хоча в ньому і є соціальна нитка… Я люблю соціальщину як таку і завжди її дотримуюся. Тому вважаю, що «Скрябін» – унікальний гурт, бо в нього є такі пісні, як «Сам собі країна», «Люди як кораблі». Вони порушують проблєми, що зрозумілі абсолютно кожному: чи олігархові, чи школяреві. Тобто вони чіпають усіх. Сильно тішуся з того, що за 18 років творчості до такого доріс.

«Я ЧУВАК САМОКРИТИЧНИЙ»
– Що таке любов у твоєму розумінні?
– Любов – це відчуття максимального комфорту з людиною, яка тобі подобається. Якщо примітивними словами пояснити, то приблизно так виглядає моє уявлення про неї. Максимальний комфорт включає в себе те, що ти без цієї людини обійтися вже не можеш, а якщо можеш, то це вже не любов.
– Як би ти міг оцінити свою творчість?
– Взагалі-то міг би, бо я чувак самокритичний, хоча ця самокритичність з’явилася недавно. Розкритикував би передовсім те, що ми робили протягом перших десяти років. Ми робили продукт недороблений, а афішували його на широку публіку як альтернативну музику… За все хапалися, скакали від одного до іншого, і не було в тому всьому ідеї. І в якийсь момент я зрозумів: то, що ми робимо, мені чуже, і я нічого іншого не придумав, як підложити під старий «Скрябін» бомбу, запалити ґніт і почекати, щоб він зірвався.
У 2000 році вийшов кардинально інший альбом «Натура» із піснями «Мовчати», «Спи собі сама» . Виявилося, що я таку музику хотів робити завжди.
Я некомерційно підходжу до свого бізнесу. Якщо інші люди його прораховують, то я собі дозволяю не зовсім професійні речі з погляду шоу-бізнесу, наприклад, в останньому альбомі зробив дуже відважний хід – не відбирав пісні, а взяв перші десять, які мені написалися. Вони різношерсті максимально. Це все одно, що Вєрку Сердючку й «Океан Ельзи» запхати в один альбом.

«НАМАГАЮСЯ СТРИМУВАТИСЬ, БО ПІДРОСТАЄ ДОНЬКА...»
– Телебачення допомогло тобі стати популярним?
– Так, скажімо, «Шанс»… Люди йдуть на наші концерти, щоб подивитися на того чувака, якого начебто знають ціле життя. Телик мене навчив одного: якщо ти не актор, то нєфіґ грати. Я кепський актор, не зміг би зіграти в кіно, а от бути собою – будь ласка. Якщо я вам такий хиляю по телику, то чого маю бути іншим у музиці? У музиці я такий самий, як дома у ванні.
– Часто чую від тебе матюки в ефірі, ти навіть прославився через нецензурну лексику в Івано-Франківську під час концерту. Мер Віктор Анушкевичус казав, що більше не дозволить тобі приїжджати до міста. Це ти спеціально робиш чи просто намагаєшся бути самим собою?
– У мене абсолютно нормальне ставлення до матюків. Люблю гострі слівця, які, на мою думку, надають пікантності тому, що ти хочеш сказати. До речі, у Франківську я не матюкався, а лише спонукав народ закінчити фразу «Чорнобиль, іди ти на…», і 15 тисяч щасливих глядачів закінчили так, як хотіли. Потім, коли на мене наїжджали, то я казав: ту фразу можна було закінчити інакше, але що зробити, якщо народ вирішив так.
Мене часом тягне на такі речі, напевне, це від панковості мого характеру. Хоча намагаюся стримуватися, бо в мене підростає дочка, якій, може, буде неприємно прочитати, що її тато матюкається.

«...А ВІКТОР АНДРІЙОВИЧ ВІДДУВАЄТЬСЯ ПЕРЕД НАРОДОМ»
– Андрію, не шкодуєш, що колись підтримував донецьких?
– Нє. Я тобі більше скажу: у політиці в мене немає пріоритетів. Просто вважаю, що я – нормальний мужик, тому що працював у фірмі, що підтримувала партію Януковича, і корпоративно був за ту сторону. Я не бавився в перебігання: тут заробив гроші, а тут мама й тато... Тобто політики для мене – чорна діра, вони абсолютно однакові, скачуть, як блохи, з партії в партію. А Віктор Андрійович потім віддувається за них перед народом.
Про вибори... Тоді я працював у фірмі, яка дала мені визнання. Маю на увазі «Інтер». Це обросло різними приємними дивідендами, тому навіть не хотів розглядати ситуацію, що я буду бігати з помаранчевою стрічкою. Тим більше, що я абсолютно переконаний: обидві політичні сили грають у якісь свої шахи.
Наші політики поняття не мають, що є ще якийсь український народ, тобто для них ми мурашник, на який можна напісяти, підпалити, поржати з нього чи переїхати його ровером. Вони інопланетяни, у них свої космічні машини… Якби я мав характер афериста, то спонукав би людей до бойкоту виборів.
Утім Україна в цілому дуже живуча країна. Я щодня контактую з простим народом і бачу, що він щасливий. Хтось щасливий від того, що бахнув пивка, хтось отримав «десять» з української мови... Народ уміє тішитися, і це круто. Бо бувають такі нації, які тішитися не вміють і навіть не знають, що то таке.
«МОГИЛА – ПРИДУРОШНА. У ДОБРОМУ СЕНСІ СЛОВА»
– Як тобі працювалося з Наталкою Могилевською? Ти завжди до неї іронічно ставишся, намагаєшся її у чомусь підколоти…
– То тільки для того, щоб розпалити вогонь. А так я її дуже сильно поважаю, у неї потужний професіоналізм. Адже після аварії зі шпицями в руці Могилевська дала чотири сольники за два дні й вимахала оті «Танці з зірками». Вона просто придурошна, але в такому доброму сенсі слова «придурошна», бо абсолютно нехтує собою, шмиляє лише, аби показати, що вона ліпша.
Уже всі кажуть: «Наталько, та ліпша ти, ліпша, заспокойся», а вона далі за своє, шпиці лізуть із руки, а вона йде на ті танці, кульбіти свої крутить.
Могила може кинутися тобі на шию і в ту ж мить обматюкати, послати кудись подалі. І мені приносить радість запихати їй під нігті такі голочки й дивитися на реакцію, тим більше, що вона все серйозно сприймає.

– Ти нечастий гість на тусовках... Чому нікуди не ходиш?
– Я взагалі-то людина нетусовочна. Усе дуже просто: не люблю забагато уваги. Воно не напрягає, але заважає щось подивитися. Я ніколи не ходжу в кіно, бо ненавиджу, коли якесь чмо сідає ззаду тебе й щось чавкає. Та вийди в поле і похрумай собі нормально… Інколи складається враження, що всюди якісь бики й корови. А я люблю комфорт…
Я собі вичистив своє коло внутрішнього спілкування і зрозумів, що то є секрет мого спокою. Спокій – це складник щастя, і якщо ти здоровий, маєш що хавати, твоя сім’я здорова, тебе любить, – що ще можна хотіти?!
– Ще ніколи не чула, щоб ти розмовляв російською мовою. Говорити українською – це твоя принципова позиція?
– Часом говорю, але з людьми, які зовсім не розуміють української. Коли служив в армії, у Росії, то інколи послуговувався російською. Але зараз не розмовляю нею, бо відчуваю, що буду говорити неграмотно. Моя принципова позиція – не писати російською пісень.
У мене були серйозні пропозиції з одного московського радіо після пісні «Давай з тобою займатися любов’ю». Нам сказали: «Чуваки, напишіть її російською, і ви будете мати там якийсь самовар чи щось таке» («Золотий грамофон» – музична нагорода, яку вручають у Росії. – Авт .). І я навіть думав три хвилини, а потім просто з них поржав і відмовився.
Я проти росіян нічого не маю, але мене давить то, що вони давлять на нас. Їхній пресинг відчуваю дуже добре, особливо по медіа. І навіть мене бісить то, що, наприклад, Тіну Кароль – чувиху з Франківська – її російський продюсер змушує співати російською, аби випхнути на російський ринок.
Якось Саша Цекало (російський діяч шоу-бізнесу українського походження, колись був одружений з Лолітою. – Авт.) продюсував наш альбом «Озимі люди». У цьому альбомі була пісня «Не встидайся, то твоя земля». І він мені каже: «Андрей, ты должен написать русскую версию этого альбома, иначе ты всю жизнь просидишь в этой своей Украине». І я собі подумав: ніфіґа собі в «этой своей»... Мені це так тоді запало в душу, що я дав собі слово, що ніколи звідси не поїду.

Оксана Климончук, УНІАН