Свого часу його налякав привид Олега Борисова. Та так, що Антон Мухарський пішов з театру, де вже золотилися лаври на його голову. Далі кар’єра розвивалася телевізійною висхідною доти, доки Антон не відчув своєї сутності: він ковбой, і на роду йому написано співати пісні у стилі кантрі, але українські. Щоб довести це, на розмову з «Сім’єю і домом» Антон прийшов у вестернському костюмі: ковбойський капелюх, галстук боло (це така шнурівка, закріплена бляхою) і біла гаптована сорочка. Білявий, блакитноокий експресивний мен!
– Антоне, на презентації першого експерименту – альбому в стилі кантрі «Злокохучий мен» – ви сміливо заявили, що незабаром представите наступний. То де ж обіцяний «Херсонський рейнджер»?
– Усе вже записано, зосталося тільки звести звук. Нещодавно на концерті у Хмельницькому презентували частину цього альбому – публіці дуже сподобалося. Ми вирулюємо на зовсім інший напрям: це буде українська кантрі-музика, на наших традиціях. Презентація відбудеться наприкінці квітня. Також запрошую на першу виставку картин з моєї колекції: маю понад 300 полотен українського народного малярства 1920–1950 років.
Взагалі тепер я підтримую лозунг Миколи Хвильового: «Геть від Москви!». У театрі, кінематографі, на естраді – нам доводиться стикатися з тим, що Росія позиціює Україну як щось другосортне. А я бачу навпаки, що Росія – це скомороство, яке тримається завдяки ЗМІ: «Ах, русскіє!»… Хамства, жлобства, пресингу не терплю, тому вилучив із власного життя деякі «російські» моменти.
– Наприклад?
– Знімання у серіалах. Я принципово не знімаюся у фільмах, де російські гроші й московські продюсери.
– Як тоді бути із зароблянням грошей?
– Я вже заробив свої гроші, мені вистачить довіку. Маю нерухомість, яку можна здавати в оренду. Заробив це я творчістю – мав агенцію. Нині заробляю ті гроші, що дозволяють розвивати мій проект «Коni-Айлеnd». Ось це я хочу робити, а гламур, споживацьке ставлення до життя – геть не цікавлять мене.
– Схоже, ви засвоїли уроки чесності від дружини. А от від лайки відмовитися не можете...
– Це не є моя друга натура, просто невелика слабкість, яку собі дозволяю. Я ж зростав на творах поетів літгурту «Бу-Ба-Бу», що, як і Лесь Подерв’янський, перетворили вживання ненормативної лексики на сатиричний прийом. Можливо, це не толерантно, але я втомився бути толерантним. Це певний етап боротьби із соціумом за свою самість. Головне, що навчився не примушувати себе робити те, чого мені не хочеться.
– «Бути самим собою» – це привілей? Щось стало поштовхом до такого переродження?
– Стовідсотково привілей. Переродження моє почалося у 1999–2000 роках. Я тоді вже зіграв Хлестакова, це був період великого піднесення в моїй театральній кар’єрі. А у Рєзниковича (директор театру ім. Лесі Українки. – Ред.) є традиція: після того як людина зіграла якусь яскраву прем’єру, її на два-три роки треба опустити на саме дно, щоб не зазнавалася... Але ж робота і далі триває. І от якось розумію, що п’єса, яку ми репетируємо, – гівно повне, режисер – повне гівно, і йдемо ми в нікуди... Репетиційний одяг на нас, як завжди, з театрального гардеробу. І тут я усвідомлюю, що на мені піджак покійного Олега Борисова, на черевиках – ім’я мого давнього товариша Фелікса Летичівського, який помер молодим. Починаю розуміти, що я, живий, перебуваю тут у духовному і матеріальному вакуумі. Написав заяву на звільнення й відчув себе вільною людиною. Головне – постійно перевіряти в собі цей камертон свободи. Так, треба брати на себе відповідальність, робити справи, але і близькі, й увесь світ мають розуміти, що ти вільний.
– Ваші батьки – творчі люди. Вони давали синові свободу чи обмежували в чомусь, наприклад змушували ходити на музику?
– На музику мене примушувала ходити бабуся, хоча не подобалося грати на фортепіано. У дитинстві дуже любив палити «кастріки», грати у ковбоїв-індіанців, будувати халабуди. Маю ще й досі потяг до походів, риболовлі.
– Ваш тато зазнайомився зі знаменитим у СРСР американським співаком та актором Діном Рідом. Вони товаришували?
– Батько п’ять років пропрацював в ансамблі групи радянських військ у Німеччині, де вони й познайомилися. Мали спільні концерти, багато співали дуетом. Це була творча дружба. Коли Дін Рід приїздив до Києва, він подарував нам банджо, – воно досі у мене висить. Може, з нього й почалася моя кантрі-історія.
– Вам тоді було років десять. Як почувається хлопчик, що побачив свого кумира?
– Гадав, що зараз прийде Дін Рід, такий собі ковбой: «Ей, пацан, привіт! Поїхали кататися!». А натомість з’явився звичайний чоловік у светрі, заклопотаний... На сцені та в кіно бачиш небожителя, а насправді людина живе простим життям, їсть, хворіє.
– Граєте на тому банджо?
– На жаль, ні. Якось врізав собі пальця, і тепер він не згинається.
– Як справжній ковбой, ви маєте ранчо. Чи це все-таки дача?
– Ранчо «Коні Айленд». Воно у Васильківському районі, село Плесецьке. Ранчо завбільшки з півгектара, на березі озера, на ділянці – ліс, будинок. Зовсім дикі місця – можна відпочити. Там ми періодично полюємо.
– Ви стріляєте?
– Переважно по пляшках. Свого часу захоплювався полюванням, але тепер мене не тішить страждання невинних звірів. Хоча маю «Кольт», «Сміт енд Вессен», рушницю – повний набір!
– Старша дочка також у музиці?
– Софія так. Її група називається «Fuck Pink». Незабаром доньці сімнадцять, і вона дуже серйозно готується вступати до театрального інституту. Гадаю, це правильний вибір. Софія має хист до режисури – у школі ставить різні вистави.
– І насамкінець: ви якось згадували, як після спектаклю йшли з театру з оберемком квітів, але не мали грошей навіть на метро. От я завжди переживала, що дарувати акторам…
– Пляшку.
– Але ж не всі п’ють...
– Хто сам не п’є, той друзям подарує. Для чоловіків це приємніше, ніж квіти.
– А акторкам?
– На це запитання хай відповідають самі.
Наталя Дмитренко

Під фото
Антон Мухарський (14.11.1968) народився у родині музикантів (батьки співали в ансамблі «Мрія»). Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Дванадцять років працював у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Лауреат премії «Київська пектораль» за ролі: Хлестакова у «Ревізорі», Бертрана у виставі «Коли кінь втрачає свідомість» та призу критиків за Раскольникова в «Убивці» на Единбурзькому театральному фестивалі у Шотландії. Найбільшої слави зажив завдяки рекламі прального порошку «Тайд». На телебаченні писав сценарії, був режисером і ведучим: остання програма – «Квадратний метр» (канал «Інтер»).
Одружений з актрисою Сніжаною Єгоровою, мають півторарічного сина Андрія. Також батько двох дівчаток від першого шлюбу.


Наталка Дмитренко