З НОБЕЛІВСЬКИМ ЛАУРЕАТОМ – ЗА ОДНІЄЮ ПАРТОЮ!
«Грицько став кимось іншим, залишився десь далеко, у болотистому краю, де тече Прип’ять, не так уже й далеко від Чорнобиля» – саме так згадуватиме в мемуарах батьківщину нобелівський лавреат у галузі ядерної фізики Жорж Харпак, який пропонував нам свою допомогу після катаклізму на ЧАЕС. Від послуг члена Академії наук Франції, професора чотирьох всесвітньовідомих університетів і розробника технології діагностики небезпечних та смертельних (зокрема онкологічних) захворювань на Україні відмовилися... На місці будинку, де народився вчений, нині торговельний майданчик... і напівзруйнований громадський сортир...
ФІЗИК-ЯДЕРНИК ЛЮБИВ ГРАТИ У ФУТБОЛ І ПУСКАТИ КОРАБЛИКИ
Старий єврейський будинок майже в центрі Дубровиці, де мешкала на початку минулого століття родина підприємця Мотеле Харпака, було визнано аварійним наприкінці дев’яностих. Георгій народився 1 серпня 1924 року й був у сім’ї первістком. Хане і Мотеле в пошуках кращої долі виїхали до Палестини, коли майбутньому нобеліанту заледве виповнилося два рочки. Але невдовзі змушені були повернутися на Полісся – через несприятливий клімат у маленького Георгія різко погіршилося здоров’я. Втім перебування на Святій Землі не минуло марно: у п’ятирічному віці хлопчик опанував російську, ідиш, іврит та арабську мови. А в дубровицькій «школі повшехній» дуже швидко вивчив ще й польську.
– Ми вчилися з Гершком в одному класі, навіть сиділи за однією партою, – згадує про всесвітньовідомого шкільного друга дубровичанин Федір Мосійчук. – Верткий такий, метикуватий хлопчина невисокого зросту, любив, як і всі ми, грати у футбол... Якось восени перед єврейськими святами пішов на озеро по очерет, а бережка, де хтось різав лозу, саме водою залило. Гершко ж, на лихо, роззувся, став на гострий цурпалок і прохромив литку. Наш лікар Маліновський, один на цілу ґміну, порадив батькові відвезти його до Львова чи Варшави – боявся, аби не сталося зараження. Тоді ж, восени, Гришу кудись відвезли, і ми його більше не бачили.
Тисяча дев’ятсот тридцять другого року (за одними даними – з родиною, за іншими – сам) Гершко Харпак опиняється в Парижі, у сім’ї батькового брата. Французька стає шостою мовою, що її майбутній учений теж опановує дуже швидко. Там він здобуває освіту в Ліцеї Монтельє, Гірничій вищій школі й «College de France», де слухає лекції Жоліо-Кюрі й працює у його лабораторії. Захистивши 1955 року ступінь доктора фізики, Харпак переїздить до Женеви як один із перших співробітників Європейського центру ядерних досліджень. В автобіографічній книзі «Жизнь как связующая нить» (видано у Росії 2001 року) Жорж Шарпак зазначає, що, можливо, й не було б жодних його відкриттів, якби не саморобні кораблики, які він пускав за швидкою течією Горині разом із іншими хлопчаками.
– Батько Харпака тримав до війни, як тепер кажуть, бізнес, – розповідає Федір Мосійчук, – виготовляв морозиво і напої – лимонад, ситро, квас. А також торгував пивом «Бергешльосс». Для нас, дітей, не було нічого смачнішого за Харпакову водичку й морозиво. Коли прийшли німці, він ховався в криївці у себе в будинку, але есесівець його зауважив...
Цікаво, що сам Федір Степанович 40 років відбував заслання, за його власними словами, «під ядерним парканом Семипалатинського полігону»: у 49-му на власні очі бачив перший радянський атомний гриб, від радіації загинули дружина й друзі. Його ж однокашник Харпак усе життя присвятив дослідженням, що їх нині використовують у медицині для діагностики та боротьби з раковими пухлинами. Така ось іронія долі...
«УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ й ДОСІ БЕНТЕЖАТЬ МОЮ ДУШУ»
...У приміщенні колишньої школи, де навчався нобелівський лавреат, нині дитячий садочок «Теремок». За часів радянських тут був будинок піонерів, у якому відбувалися конференції районного комсомольського активу.
– Першим підтвердив приналежність Харпака до України Олександр Шварц, який теж ходив з Георгієм до школи, – каже дубровицький краєзнавець Василь Попенко. – Сусід Харпаків Георгій Колотуша розповідав, що це були добрі й порядні люди – лише у них можна було «купити» порцію морозива за одне куряче яєчко. Про те, що саме у Дубровиці народився і жив учений зі світовим ім’ям, місцева влада і громадськість дізналася тільки у квітні 1999-го. Тоді ще будинок Харпаків стояв, хоч і був аварійним, утім мій голос виявився гласом волаючого в пустелі...
Коли кілька років тому святкували тисячоліття міста (райцентру Рівненської області), Василь Павлович двічі надсилав листи за кордон і телефонував до французької амбасади – хотів запросити Георгія Харпака відвідати свою маленьку батьківщину. Але зусилля були марними. «І слава Богу, – зізнається Попенко, – бо що ми йому показали б, його будинок?!. »
Дубровичанин Микола Мунько, якому теж нещодавно виповнилося вісімдесят, розповідає, як колись рятував «рухоме» майно Харпаків, що також володіли й невеличкою цегельнею:
– У старого Харпака була ятка, де він продавав пиво. Ящики з сімсотграмовими бутлями возив підводою коник. Був він вельми норовистий, тому не раз утікав на лужок, і батько Георгія просив нас, хлопців, його впіймати. Ми збиралися ватагою й правдами та неправдами заманювали худобину, яка за будь-якої нагоди намагалася дременути через озеро... Пам’ятаю, упіймаємо, приведемо, а Харпак нам ящик пива виносить: мовляв, пийте, хлопці, скільки заманеться. Добре було пиво, тепер такого нема...
Як не залишилося й унікальної єврейської культури малих українських містечок. У книзі Жорж Шарпак згадує, що в Сарнах ціла вулиця називалася Веселою завдяки його рідному дядькові, який був вигадливим на байки та жарти й веселив її мешканців. У жорна історії ХХ століття потрапили і жителі Веселої, і доля Гершка Харпака, що у дев’ятнадцять став до лав французького Руху Опору, а у двадцять потрапив до нацистського табору смерті Дахау. І лише дивом залишився живим, коли від перевтоми і спросоння вилаяв німецького офіцера на ідиші...
Нагороджений хрестом «За бойові заслуги» громадянин Франції Жорж Шарпак і досі зачарований спогадами про свою батьківщину: «Літніми вечорами ми дивилися, як селяни, коса на плечі, вертаються додому. Вони співали глибокими басами, і жінки виходили їм назустріч. Вони також співали – старовинні українські народні пісні, і їх голоси здіймалися з нечуваною чистотою, захриплі і високі водночас. Спогад незбагненний, який і нині бентежить мою душу».
врубка
З 1954 року в будинку, де народився і жив лавреат Нобелівської премії Жорж Шарпак, був готель і бібліотека. З 60-х – районний відділ освіти. Згодом його віддали під розселення... Нині меморіальну дошку можна почепити хіба що... на руїнах громадського туалету.

Олександр Сінкевич