Маршрутне таксі № 666 Конкурсний № 484 Маршрутне таксі № 666 нікуди не йшло. І не йшло, і не їхало. Просто стояло. Вранці 6 лютого 20** року «карбюраторник» Степанович (на все місто лише він один міг вичислити заводський брак-червоточину у карбюраторі) тупо стояв перед черговою роботою – стареньким синім РАФиком і дивився на приклеєний скотчем, писаний синьою кульковою ручкою на листку у клітинку жарт: «№ 666». Степанович відкрив дверцята з боку водія і сів за кермо. Прочитав «Отче наш». – Ви від’їжджаєте? – Хряснули дверцята справа. «Пасажир» у компартійному капелюсі з портфелем на двох шикарних застібках, вмощувався на одиночне сидіння у салоні. Степанович так і не зрозумів, чому відповів ствердно. Хвилин десять він мовчки дивився, як діти з ранцями з будинку навпроти поспішали в гімназію. – А чи скоро кінцева? – Пасажир ніби й не нервував. Запитання швидше для підтримки розмови, яка й не починалася. Ось воно! Степанович, який жартував востаннє на першому побаченні (жарт, до речі, вже закінчував інститут) бовкає: – Все залежить від терпіння пасажира. Рук з кишень пальто він так і не вийняв. Через декілька хвилин: – Прошу, я, мабуть, тут таки вийду. – Дає гривню. – Здачі не маю, бо ще рано, тому грошей не візьму. Хай щастить! – Дякую. – Дверцята хряснули вдруге. За якусь хвилину знову прочинилися. – Я перепрошую… – Капелюх збився на потилицю від удару об раму – А як Вас звати? Ви тільки не подумайте... Степанович думав 6 секунд (на панелі маршрутки працював таймер і це впало у вічі): – Харон. Учора поляки передавали снігопад. Не збрехали. Компартійний капелюх з портфелем, високо переставляючи ноги, пішов на тролейбусну зупинку. Але він вже приїхав. Надія Хитка |
|||||
|