Літній дощ і зелене море У село не їхала – плелася, мов на каторгу. В душній маршрутці намагалася читати, дрімати, та все дарма. Всесвітня втома міцно вхопилася за плечі й, здавалося, була тут іще однією пасажиркою, але відпочити не дозволяла. Їхала до бабусі – єдиної своєї родички, яка була володаркою того самого зеленого моря, чи то пак картопляного лану завбільшки п’ятнадцять соток, якому треба дати лад за тиждень імпровізованої відпустки власним коштом. Бабуся добра, але вперта. Вона нізащо не погоджувалася переїжджати до міста. Й із картоплею, як символом і сенсом її життя, в якому все ще почувалася повноправною, хоч і зацілованою буднями господинею, розпрощатися не бажала також. І суперечки були марними, і сльози даремними. Бабуся казала їй просто: «Хочеш, щоб я завтра склепила повіки – забери мене від землі». І вона, єдина бабусина внука, викручувалася. Тікала з роботи, брехала, як останній злодій, і їхала, їхала в село. Найбільше веселило те, що бабуся, не маючи доброго здоров’я, не давала їй спуску. «Поле має бути чистейке, – примовляла, вдоволено сплітаючи тоненькі сухі пальчики спрацьованих рученят. – І в рядочках бадиллячко не лишай, а визбируй у відерце… у відерце…» Повертаючись після таких трудових десантів, знаходила в домі розгардіяш, чоловіка, який зрісся з диваном, мов сіамський близнюк, гори посуду. Океан смутку й безвиході. Чоловік ніколи не їздив із нею до бабусі. А дивани на колесах і дистанційному управлінні поки не надійшли в масовий продаж. «На що перетворилося моє життя? – думала мляво. – Це навіть не чорно-білий документальний фільм. То якась… бездарна реклама». Єдине, що гріло серце в тій ситуації, – це річка. Бабусин город спускався до чистого плеса річки Калимка, де так гарно було вчитися плавати, ловити зеленкувато-сірих раків і сперечатися з місцевими хлопчаками про все на світі. А за плином кількох років з ними ж таки влаштовувати побачення під вербами і блиском рясних літніх зірок. Цілуватися до памороків. Сидіти до світанку на березі й дивитися, як вигулюється туман, й урочисто, не гірш як Служба Божа, починається ранок… Куди все поділося? Як вона потрапила в таку халепу? …Уже другий ранок починався теплим літнім дощем. Він тихо шкрябався у віконце, і вона прокидалася – чомусь збентежена й розтривожена. Із майже заплющеними очима дріботіла до річки. Це була її давня пристрасть – купатися в дощ. Але другий ранок підряд, умостившись під вербою й притулившись до старого покрученого часом стовбура, починала дрімати. Так со-о-олодко… Цього разу прокинулася від того, що на неї дивився собака. Кумедний, кудлатий сусідський пес водив носом у її бік, але близько не підходив. Аж раптом «У-У-Ух-х-х» почулося зовсім поряд. Наступної хвилини вона дивилися на песика, ніби це він міг пояснити, чому чоловік, який теж прийшов до річки, скидає із себе ВЕСЬ одяг так спокійно, начебто зовсім не в селі на Заході України, а на нудистському пляжі Атлантичного океану. Вона вже зовсім зібралася зарепетувати «Ні!», аж раптом на неї напав сміх. Отой дурнуватий дитячий сміхотисько, який виринав зненацька, мов добрий джин із пляшки, лоскотав горло, не давав дихати. Той сміх, який цілком слушно дозволяв вчителям виганяти з уроків. Сміх, у який колись так закохався її чоловік… Аж так впритул підпустила його до цього свого скарбу, що тепер рідко сміється до кольок у животі. Майже ніколи… Чоловік тим часом повернувся обличчям до сонця, а до неї ж – якраз загорілими звабними сідницями. «Певно, довгенько на зеленому морі», – кусала кулаки, аби приглушити свій регіт. А він випростався, раптом підійняв руки вгору, ставши враз уразливим та беззахисним, і весь підставився дощу. Потому почав повільно крутитися, як роблять тільки діти й аж ніяк не мужчини з сивими нитками на скронях. І раптом вона припинила сміятися, бо зрозуміла, що стала невільним свідком дуже інтимної сцени: відвертої розмови чоловіка зі світом, собою і цим літнім дощем. «То син покійної Маринки, сусідки через дві хати, – пояснила бабуся, коли вона почала було, не вдаючись у подробиці, розпитувати про вранішнього незнайомця. – Спочила у Бозі навесні, тільки-но город посадили. Він тепер приїздить порати. Файний хлоп. І машина в нього не гірша». Наступного ранку все повторилося. Вона дивилася на незнайомця, мов заворожена. А відтак пообіцяла собі підводитися на півгодини раніше, аби і їй ніхто не заважав дотриматися вранішнього ритуалу. Надворі ще було майже темно, коли вона, випроставшись у воді, лягала на спину, підставляла обличчя небу й почувалася такою умиротвореною і щасливою. Потім виходила, струшувала солодкі краплі, брала сапку й стояла не розгинаючись майже до одинадцятої ранку серед зеленого моря, аж поки сонце більше не давало шансів працювати на всю силу. Але якогось дня таки перетнулися. Вона виходила з річки, він саме збирався вистрибувати з шортів. Розгубився бодай би на мить. «Доброго ранку! – гукнув. – Прийду сьогодні помагати, якщо ви не проти. А потім можемо повернутися разом до міста». Подумала, що він несповна розуму. А потім увесь ранок міркувала, що взагалі це все може означати. У полудень, коли сонце вже надто припікало, намастила полуницею лице (маска «жахів») і, роздягнувшись, лягла в тінь. «Припікає?» – почула голос над собою. Прикрившись руками, вкрай знітилася. Він присів на моріжок поряд, немов не помічав комічності ситуації. Взявся розповідати про дитинство. Про цю річку. Про те, як довго вчився за кордоном, працював, а тепер-от плаває із сапкою в зеленому морі. «Ну, піду я», – сказав і за мить його слід загув. Поки вона на ватних ногах змивала з обличчя полуничну кашку, поки випила для заспокоєння нервів горнятко кави з молоком, у голові крутилося, що цей чоловік сам схожий на літній дощ, який любить, – такий самий стрімкий і теплий. Коли вона прийшла на город, він упорав уже шість рядків, а наступного дня став поряд із нею на полі, тільки-но зійшло сонце. Додому поверталася на день раніше. В його авто. До самого міста їхали мовчки. Він багато курив, вона дивилася у вікно. «Ти дуже гарно плаваєш», – сказав на прощання і, вийнявши з її безвільних рук мобільник, увів свій номер. Удома застала те, що й сподівалася: рейвах і… чужу заспану жінку у власному ліжку. Мовчки розвернувшись, вийшла на балкон. Відкинувши пасмо зі спітнілого чола, набрала номер: «Привіт, Літній Дощу, це я…» Ната ТОРСЬКА |
|||||
|