ТРИМАЮЧИ ЗА РУКУ СВІТАНОК Він ніколи не казав, що хоче створити з нею сім’ю, не знайомив зі своїми друзями… Але одного разу вона дізналася, чому… і… Сьогодні річниця їхньої першої зустрічі. Вона знову принесла його улюблені білі лілії. Прийшла не сама – за руку міцно тримався Ігорчик. Минувши цвинтарні ворота, зловила на собі такий знайомий жалісливий погляд сторожа. Підстаркуватий дядечко, скрушно хитаючи головою, укотре подумав: «Шкода дівку. Все ходить сюди з квітами... Божевільна...» Ліля й так знала, що трохи несповна розуму, але ноги самі несли до скромного заквітчаного горбика, який назавжди сховав від неї її кохання, її життя, її долю... ...Вона зустріла Юрка на мосту, з якого лаштувалася кинутися в небуття. Він збирав її душу з уламків і склеював, як дорогу порцелянову ляльку. Навчив жити заново й не думати про того покидька, через якого Ліля хотіла вкоротити собі віку. Казав їй: «Пам’ятай, кохана моя дівчинко, після ночі завжди настає світанок. І ніколи не буває навпаки. Якщо не відчуєш гіркоти розчарування, не знатимеш, яке на смак щастя». Смак щастя вона таки відчула – він був на Юркових вустах... Її ніхто так не цілував. І ніхто так не зігрівав душу. Вони були ніби створені одне для одного й тішилися тим, що їхні серця б’ються в унісон. Юра завжди дарував їй білі лілії, казав, що ці квіти нагадують йому про неї: такі ж по-королівськи гарні й беззахисно-ніжні. Щовихідних вони сідали на його мотоцикл і мчали за місто – туди, де ніхто не міг підгледіти їхнього щастя, їхнього світанку. Єдине, що непокоїло Лілю, – він жодного разу навіть не натякнув, що хоче створити з нею сім’ю. А дівчина так чекала цих заповітних слів... І ще вона й досі не знала, де він працює чи навчається, з ким товаришує (він ніколи не брав її на зустрічі з друзями). І якось, коли дівчина таки напосілася, що хоче знати про нього все, Юрко капітулював. Але те, що вона почула, стало для Лілі справжнісіньким шоком. Її коханий і найжаданіший на світі чоловік був... послушником у монастирі. І невдовзі мав постригтися в ченці. «Я дуже люблю тебе, квіточко, – зціловував солоні краплі з її щік. – Але ми ніколи не будемо родиною. Розумієш, після довгого перебування в монастирі я вирішив ще раз піти у мирське життя, аби порівняти два світи й остаточно вирішити, ким стану». «І що ти вирішив?» – затремтіло в неї на вустах. «Повернуся до монастиря. Збагнув, що чернецтво – моя доля, мій хрест. Прости... Але я так люблю тебе! Не знаю, чи зрозумієш і чи пробачиш, але понад усе хочу від тебе сина». Вона цілий тиждень не відповідала на його телефонні дзвінки. Лежала на ліжку й днями дивилася у стелю. Але задушити в собі кохання образою не змогла. Вскочила до Юрка в гараж, коли він саме сідав на мотоцикл, щоб поїхати світ за очі. – Скільки нам лишилося? – прошелестіла самими губами. – Місяць... – потупив погляд її коханий. Світ за очі поїхали удвох. Напевне, це були найшаленіші дні в її житті. А потім довелося повертатися до міста. Юрко підвіз додому й довго заглядав у вічі, ніби прощаючись назавжди, хотів запам’ятати кожну рисочку. Удома Ліля випустила на волю ріки сліз, що їх так довго тамувала. І незчулася, як сон здолав. Посеред ночі раптом прокинулася, бо відчула, що всередині, десь біля серця, стало зимно й боляче. До світанку просиділа біля вікна, без кінця набираючи номер Юркового мобільного. Він не відповідав. Невже кінець? Невже ніколи більше його не побачить? Це направду був кінець. Уранці їй зателефонували, і хтось незнайомим безбарвним голосом поцікавився: «Ви Ліля? Маєте приїхати до моргу на упізнання...» Яке упізнання? У неї в голові роїлося безліч думок про те, кого ж вона має упізнавати в тому місці. Відчула, як страх усе натужніше тисне її за горло. Ні. Він не може бути в такому місці. Він має бути зараз на ранковій молитві... Лілю зустрів молоденький лікар і, ховаючи очі, запросив до середини: «Простіть, заради Бога, але в пам’яті телефона загиблого був тільки ваш номер». Загиблого? Якого загиблого? Ліля шалено водила очима по стінах, і молодий, ще недосвідчений медик прочитав у них такий страх та відчай, що мимоволі зіщулився: «Аварія... Він влетів мотоциклом на всій швидкості у вітрове скло автомобіля. Водій автівки, на щастя, не постраждав, а от мотоцикліст... Одне слово, він отам – номер вісім...» Номер вісім? Хіба її Юрко може отак лежати, затулений простирадлом, з биркою на великому пальці ноги? Але це був він. Такий понівечений і такий рідний... Відчула, як під ногами розступається земля й вона провалюється у темінь. Ліля навіть гадки не мала, що темрява може бути такою липкою та непроглядною. Її не пустили на похорон, бо ховали Юрка монастирські браття. А вночі він прийшов до неї (Ліля готова була заприсягтися, що то було не уві сні, а наяву), осяяний сліпучим світлом: «Кохана, я несу тобі світанок... Пам’ятаєш, він завжди приходить після ночі... і ніколи не буває навпаки. Живи. Благаю, живи заради мене й нашого маляти...» – і розчинився у передсвітанковій імлі. Вранці Лілю вперше у житті знудило. А за тиждень вона знала напевне, що таки вагітна (ну не можуть збрехати всі 15 тестів!). Їй знову довелося клеїти власне життя зі шматочків, як колись це зробив Юрко. Але тепер вона мала заради кого це робити: під серцем билося маленьке диво... Рожевощоке янголятко остаточно повернуло Лілю до життя. Цілуючи пухкенькі пальчики Ігорчика, примовляла: «Ось мій світанок. Ось моє щастя. Ось моє життя». ...Тепер вони частенько ходять у гості до рідної людини. І Ліля не боїться, що не знатиме, що відповісти на традиційне «Де мій тато?», бо малий знає, що його татусь – серед ангеликів і що саме він приносить світанок у їхнє вікно... Оксана ГОЛОВІЙ |
|||||
|