Капітошка і чужа обручка… Нічого не хотілося. От бувають такі дні – хоч під землю лізь. Але туди їй поки аж ніяк не можна. В неї хвора мама у райцентрі лишилася. І найріднішу людину потрібно всіляко підтримувати. Що за крамольні думки в голові з самого ранку? Ох, небо, пошли дощику. Бодай крапельку. Бо з цією спекою ніяк немає ради. Наталка притулила розгарячілу долоню до чола й глянула на чергу поперед себе. Ще сім чоловік… Можна знепритомніти. Заплющила очі й уже було приготувалася постояти так кілька хвилин, як раптом відчула на собі чиїсь пильні очі. Повільно почала розплющувати повіки. В черзі до сусіднього віконця стояв чоловік, якому було орієнтовно за тридцять. У гарне густе волосся життя вже вплело трохи сріблястих ниток. «Цікаво, це в нього спадкове, – подумала Наталка, – чи, мо, дружина встигла так допекти?» Останнім часом вона була не в захваті від подружнього життя всіх тих, хто її оточував. Інститутські подруги, немов за помахом чарівної палички (ні, радше якоїсь злої палиці), за рік поперетворювалися на таких курок, що хотілося тікати світ за очі. Вона, Наталка, не мала нічого проти домовитості, вміння жінки гарно готувати й тримати в домі лад. Але відкіля в учорашніх щебетушок з’являлася звичка на все жалітися? На непутящого чоловіка, за якого так спішила вийти заміж, що ладна була очі повидряпувати всім і вся. На недобру свекруху, яка не хоче глядіти дітей. На всіх його родичів. І врешті, на себе, дурепу. Бо де ж були мої очі??? О, до речі, про очі… З-під опущених вій спостерігала, як той чорнявий красень не зводив з неї… Ні… не очей навіть. Бо назвати очима ці дві чорні стиглі черешні в закручених віях було б оманою. Чомусь одразу захотілося побачити краєчком ока його батьків. Певне, то було шалене кохання: вона – юна білявка, а він… якийсь румун. Чи… «Дівчино, куди квиток?» – діловито спитали «скельця» за віконечком каси. Маєш, так замріялася, що ледь крізь стіну не пройшла. Ото б «скельця» зраділи. Вона зітхнула й полізла до сумки по гаманець. Поки діставала гроші, краєм ока встигла зауважити, що незнайомця вже немає. А було шкода. Бо коли ще випаде нагода побачити такі прегарні очі. І от скажіть, навіщо вони чоловікові? У потязі солодко дрімала… Їй снилися очі, які сміялися, сумували, казали «кохаю»… Зі сну жорстоко висмикнув голос із динаміка, що безбарвно сповіщав про прибуття на її станцію. Ну чому в людей не вистачає клепки подбати про бодай нотку веселощів, приміром, після оголошення потрібної станції додати щось на кшталт: «А того, хто хоче поспати, нехай розбудить сусід зліва». Зітхнула. Рвучко випросталася й потягнула сумку до виходу. Слідом за панною з запаморочливою фігурою. «От би й мені таку», – миттєво зіпсувала собі настрій… …На пероні люди ділилися на «ріки» й пливли собі, пливли… І вона, Наталка, попливла, коли б кляті ручки старенької сумки так не в’їдалися в пальці. Треба таки набратися колись нахабства й купити сумку на коліщатках. «Щоб усі боя-я-я-а-ались, щоб не насміхались», – згадала слова Вовчика з мультика про Капітошку. «І це хто ж вас боятися має?» – озвався хтось біля самісінького вуха. Вона випросталася й опинилася носом до носа з «черешнями»! Земля почала поволеньки тікати, а «дах», який іще називають поважним словом «голова» – з’їжджати собі десь. Тихо й радісно… «Та я тут…. А воно тут мені… Ну і я отако», – спромоглася на подвиг красномовства й моментально обізвала себе останньою з роду дуреп. «Ну що, Капітошко, є два варіанти, де ти замешкаєш, – перейшов він дуже легко на ти. – Або в гуртожитку, що біля автовокзалу, або десь на квартирі». «У гуртожитку», – буркнула. Так хотілося бодай п’ять хвилин побути царівною, а тут на тобі – Капітошка. Він назвався Сергієм, привів її до ґанку студентського мурашника й раптом зробив річ, про яку вона ще навіть не встигла й почати мріяти. Рвучко обійняв і гаряче зашепотів у вухо: «Я знайду тебе, рибонько… Я бачив тебе ще на вокзалі. Ти така справжня, що в мене аж у голові паморочиться від думки, що я тебе знайшов. За кілька днів забіжу». Він цьомкнув її у шию й побіг, помахавши наостанку правицею. Стоп. А там на безіменному пальці – обручка. Блиснула застережливо: «Не смій і думати». Але Наталка спробувала… Хвилин десять мужньо не думала. Проте «черешні» не давали забутися. Здавалося, його очі випустили у світ ще одну копію, що здобула собі автономію, й тепер приречена всюди ходити за Наталкою. «Черешні» на ніжках… Якось, коли минуло не кілька обіцяних днів, а навіть добрячі три тижні, вона не витримала і вперше за цей час розплакалася. Від банальної думки про те, що закохалася. І в кого? В парубка з обручкою на пальці! Ще й з дітьми, напевне… Перед світанком подумала, що не так воно й страшно – любити його дітей. І його. Просто так, без надії на…. До кінця місяця збагнула, що вже й надії немає. …Він перехопив її на перерві між парами, коли понуро брела серед потоку однокурсників. Узяв під руку й поволік на вихід. Віддихалися у кав’ярні. Вона холодно дивилася на нього й готувалася давати відкоша. Ну яке спільне майбутнє на них чекає? А він раптом взяв її долоньку та й заходився цілувати. А потім сказав, що, здається, закохався… І не приїжджав так довго тому, що важко хворів на ангіну чотирирічний синочок. Вона рвучко встала. Від цього всього чомусь занило всередині. «Ти хоча б обручку зняв для годиться, – кинула гордовито йому у вічі. – Я йду. А тебе не хочу бачити…» Наступного разу він увірвався просто серед лекції з правознавства. Пройшов під ошелешеним поглядом студенток до її лави, взяв під лікоть і мовчки потягнув до виходу. Вона безпомічно глянула на викладача. «Не дивися на нього, він тобі не допоможе, – процідив крізь зуби Сергій. – Ми з ним виросли майже на одному горщикові». …У його квартирі м’яко горів маленький нічник. «Серед дня?» – вголос здивувалася Наталка. Він обернувся на звук її голосу й заспішив розказати: «Я дуже любив її, свою напрочуд некрасиву, але дуже добру дружину. Це янгол був. Справжній янгол. Коли вона народила мені малого, від щастя, гадав, зомлію. Але пологи чомусь спровокували розсіяний склероз. Уже за рік вона сиділа в інвалідному візку. За півтора – злягла. І ми разом із двома бабусями доглядали її. І якось вночі вона попросила покласти біля неї сонного синочка. Горів нічник… Вона обняла його, заснула, а за кілька годин померла. Малий не пам’ятає, куди зникла мама. Зате переконаний, що вона просто не бачить, як їй повернутися додому з тієї темряви, у яку потрапила. Тому в хаті має горіти нічничок. А обручка… не знімається ще з весільної пори… Тільки й усього». … На килимку перед телевізором сиділо темнокосе маля. Коли хлопчик озирнувся на звук їхніх голосів, у Наталки засмоктало під ложечкою: в нього були точнісінько таткові очі… Бровенята здивовано метнулися вгору… А на екрані тим часом розгорталися милі Капітошкові пригоди... Олена ЮЗВЯК |
|||||
|