БІСЕР – Пішла то й пішла. Подумаєш, вона вміє розсипати бісер! – звернувся до мене хлопець, який кілька хвилин тому попросив дозволу присісти поряд зі мною. Замовив «Мартіні» і заговорив: – Вона, бачте, талановита: пише есе так майстерно, наче вишиває бісером. Вважає себе чемпіонкою світу з гри в бісер. У бісер слів. Бо всі ідіоти, прочитавши, ніби змовившись, верещать: «Що за краса!» Краса то краса, а посуд зранку ніколи не помитий. А пилюку на меблях хто витиратиме? Знову я? А чому? – Ти після роботи вільний. А вона в цей час писатиме всілякі дурниці. Замучила. Листки по всій хаті літають. Хоч би зібрала свою писанину докупи. Ні. Сидить, пише, старається. Закінчить і голосом дресирувальника скомандує: – Сюди. Я вам зараз таке прочитаю! І всі, крім мене, як ненормальні: «Ах!» Якщо, звісно, це такі гарні твори (хоч мені вони геть не доходять), то зібрала б їх бодай у папочку. Вона ж, прочитавши, розкине руки в боки і жбурне свій бісер по хаті. – Підніми, – кажу, – ненормальна, не сміти, бо й так, коли сам не приберу, можна об речі спотикатися. Гляне на мене зі сльозами на очах, про щось, відоме тільки їй одній, подумає, а тоді прошепоче: – Іди до мене: хочу, хочу, хочу! У мені все завирує. Кинуся в її тіло, як у море, – і кохаємося до ранку. Тоді на кілька годин – в сон, і далі на роботу. Потім додому – там знову все догори дриґом, і вона посеред хати шкребе свої дурниці. Їсти ж укотре не наварено. Звичайно, грошей вистачає, можу поїсти і в ресторані. Але це справа принципу. От сьогодні й зірвався. Прийшов, а вона з порога: – Йди сюди. Почитаю. Я до каструлі – порожня. Ну й крикнув: – Прочитай собі сама, занеси до туалету. А взагалі, і твоя писанина, і ти мені вже остобісіли. Нічого не відповіла. Очі перетворилися на скляні блюдця, розбилися і розсипалися плачем. Пішла до дверей. Я, добра душа, за нею: – Повернися. Ще потерплю. Може, отямишся, набридне папір і час переводити на дурниці. А вона: – Не метайте бісер перед свинями. Десь таке чув – не пригадаю. Я не по тому. Просто вмію гроші заробляти. – А ти така нічого собі, – звернувся він до мене. – Груди – мов чашки. А в неї що? Хочеш випити? То чому мовчиш? Мене слухаєш? Та що тут цікавого? Он, позбувся нарешті халепи, випиймо. – За успіх! – сказала я. Скривився. – Це її тост. Думала, що колись усю написану мурню хтось оцінить. Ага, чекай. Гадаю, якби там було щось хороше, одразу б побігла до редакції. Коли говорив про це, казала: пишу для тебе, любий. А зварити любому українського борщу – слабо? Ну, добре. Випиймо за те, щоб їй поталанило. До речі, хочеш дізнатися, як ми познайомилися? Вона сиділа на зупинці у благенькій світлій курточці й шкребла есе. Очі величезні. Сидить, від холоду труситься. – Чому додому не йдеш? – Я в гуртожитку живу. Там гармидер. А тут ніхто не заважає, – і очиськами як кліпне. Я й пропав, як булька на воді. До цього ж навіть від четвертого розміру не розтавав: жирова прокладка, гарно впакована. А тоді мов хтось зурочив. Вона ж уже й не дивиться: шкребе. – Пішли до мене. – Пішли. У хаті одразу ж поцікавилася, чи маю папір (бачиш, іще три листки й закінчиться!). Повернулася з роботи мати і була в захваті від написаного дівчиною. І батькові її есе (так вона називала створене нею) сподобалися. – Мамо, хай вона (не спитав навіть імені) в нас трохи поживе. – Хай! Завжди вночі міцно спав. А це – не можу. Відчинив двері до її кімнати – пише. – Добраніч! А вона з ніжним тигрячим мурканням: – Іди до мене! Що то була за ніч! І чого мною затіпало? Хіба ж не затремтиш – вигинається, звивається, губи нищить зубами, плавиться в моїх руках і знову ліпиться. Здурів. Одружилися. У хаті – бардак. Есе вона пише. А я хочу вдома смачно попоїсти. Хочу борщу, голубців, вареників. І все. Ну, ще пельменів. Офіціанте, дві порції пельменів! Пропадай, «Мартіні»! Дайте нам горілки! Щось на душі так гидко. Але тепер заживу: груди, ноги і подібне. Хоча навіщо? Одну хочу. Добре, що вона пішла. Ти маєш когось? Ні. Бо не слухала б моєї п’яної балаканини. А це не перший бар, куди забрів обмити свободу. Кажеш, у тебе нікого немає? З твого дозволу, спробую бути я. Борщ вариш? Це плюс. А есе вмієш писати? Ні? То ціни тобі немає, дівчинко. Цікаво, на що вона час марнувала? Це те, вуличне. Читай! Читала. Дивувалася бісерові думок. Якийсь неземний талант. – Сподобалося? – Дуже! – Чомусь усім подобається. А мені – ні. Мені подобається вона. Рипнули двері – і до нас наблизилася постать у благенькій сірій курточці. – Кохана. Я відчував, що ти прийдеш сюди, бо з цього вікна, як ти кажеш, можна побачити так багато. Сідай. Цієї дівки за нашим столиком я не знаю. Вона зараз піде, і ти почитаєш мені нові твори. Я встала й рушила до виходу. Біля дверей почула сказане нею тигряче жагуче: – Хочу, хочу, хочу! ЗАКОХАНА В. |
|||||
|