ЇСТИ БУДЕШ??? Ярослав ходив із кімнати в кімнату, відчиняв одні-другі-треті двері шаф, усе сподіваючись відшукати кляту валізу. З кухні визирнула здивована Інна Віталіївна: «Сину, що трапилося?» «Олена більше не може бути поряд зі мною!» – процідив крізь зуби. Від почутого молода жінка зіщулилася ще більше й вийшла на лоджію. Утім очі були сухі. Плакати вона розучилася багато років тому, ще в інтернаті. ...Якщо ти сирота, то й світові до тебе байдуже. Нікому ти не потрібен. І нікому поцілувати тебе перед сном, поправити ковдру вночі. Єдиним світлом у віконці тоді були заняття з психологом Інною Віталіївною. Світла й усміхнена жінка до всіх ставилася добре. Але дівчаток утішала по-особливому: то стрічки дарувала, то ніби між іншим заплітала кіски, а то й у гості запрошувала на пироги. Олена любила бувати в Інни Віталіївни. Тут, крім просто фантастичного затишку, був для жіночої душі й особливий магніт: трьох синів ростила їхній милий психолог разом із чоловіком. Старші вже мали сім’ї. Тільки молодший, Ярослав, жив з батьками. Минув час, і вона, Оленка, вийшла заміж за нього. Що й казати – пощастило! Інтернатській дівчинці такий шанс випадає один із сотні. Олена знала це й цінувала. Берегла свою родину, мов зіницю ока. А два місяці потому вони з Ярославом зустріли Риту в центрі. Вона не обмежилася коротенькими кивками голови здаля, а сама підійшла: «Кирпу гнеш? Не хочеш друзів дитинства впізнавати?» Оленці раптом стало страшенно ніяково, адже подругами, ба навіть приятельками, вони ніколи не були. Мурашки побігли по тілу, коли побачила, як безцеремонно Рита роздивлялася Ярослава. Потім, звузивши очі, раптом видала: «А я – вільна жінка. В «Ладі» офіціанткою працюю. Заходьте. Обслуговування – на найвищому рівні!» І Ярослав зайшов. І не раз. І не тільки в кав’ярню... Про це, як воно завше в житті буває, розповіла знайома Катерина: «Розумієш, Оленко, Рита, коли вас зустріла, заповзялася забрати його у тебе. Ще й насміхається: мовляв, ти як була, так і зосталася поганулею». Від слів цих земля з-під ніг попливла. Не відала, як і додому втрапила. Зате в рідних стінах накинулася на Ярослава: «Як ти міг? Більше не хочу бути поряд з тобою!» Як же здивувалася, коли чоловік, немов тільки й чекаючи цього моменту, пішов шукати валізу... І ось тепер, коли Ярослав вернув догори ногами дім, Олена сиділа на лоджії, обхопивши голову руками. І що ж його тепер робити? Куди йти? Та ще й із сином! Зайшла в кімнату... У ванній хлюпотіла вода, вряди-годи чути було рідні голоси: веселий – трирічного сина, басистий – свекра. І все, як завжди, а сім’я руйнується! Інна Віталіївна тим часом накривала на стіл. Як їй пояснити? І що? Свекруха озирнулася. - Ну що, наплакалася? – підійшла й обійняла Оленку за плечі. – Ні? Погано. Треба плакати. - Не можу, – і молода жінка схилила голову на плече, що пахло м’ятою, – не виходить. - Ну, нічого, потім поплачеш. - Мамо, Ярослав зрадив мене, і тепер... -... вирішив пожити в іншому місці та й пішов, – замість неї закінчила фразу свекруха. - Як так могло статися? – Оленка знову починала шморгати носом. – А як я? А як наш син? Інна Віталіївна випустила Оленку з обіймів та підійшла до вікна. Замислилась, помовчала. А потім: - Оленочко, чи ти пробачиш мені? Я ж бо знала про зв’язок Ярослава і Рити. Сподівалася, що все минеться раніше, ніж ти про це довідаєшся. Але, очевидно, Рита вирішила пришвидшити процес: підіслала ту Катерину. А Ярослав і скористався нагодою, щоб піти... Тільки ж ти, дитино моя люба, не поспішай палити мости! Не здавайся! Знаючи тебе, підозрюю, що цієї миті ти вже вигадала, де саме ночуватимеш із Владом? - А як інакше, мамо? І що ж його робити? - Мудрішою, розумнішою та хитрішою, врешті-решт, треба бути! - Легко сказати. А чи ж можна таке пережити?! - Ще й не таке пережити можна! З бідою ніч треба переночувати, а там і вирішиш, як вчинити. Важко буде, але уяви, що Ярослав поїхав у... тривале відрядження.... Помітивши, як від цих слів Оленка внутрішньо зіщулилася, Інна Віталіївна стишила голос: «Донечко, але ж він повернеться, неодмінно. Чи ж ти його дочекаєшся, пробачиш?» Так тихо перемовляючись, порішили: нехай поживе Ярослав із Ритою. А вона, Оленка, з квартири ні ногою. Це їхній із Владом дім! І крапка! Була в Оленки думка відгородитися від усього світу, замкнутися в собі на всі замочки, але свекруха пильнувала її, мов мати мале дитятко. То тягне на виставку, то до кравчині, то просто в кав’ярні посидіти. А Ярослав у домі батьків хоч і нечасто, але бував. Якось зіткнулися біля під’їзду. Так сталося, що саме того дня підвіз Оленку на новенькій БМВ Сергій, співробітник. Молодик був в ударі: дорогою примудрився навіть купити її улюблені хризантеми! Вона саме виходила з оберемком квітів, коли з під’їзду вийшов Ярослав. На секунду завмер, зробив крок до машини, потім, знітившись, кивнув і поспішив геть. Вона подивилася вслід. Не озирнувся. Біля серця занило знайомо-болісно. ...Якось на тролейбусній зупинці зустріла Катерину. І не стрималася: - Як там подруга твоя? Щаслива тепер? - Угу... подруга, – буркнула та у відповідь. – Коли їй потрібно, то заходить. А щодо щастя, то... ревнує вона Ярослава... - Та до кого ж? - А ти відгадай з першого разу. Рита все стверджує, що він до тебе бігає і вдень і вночі. - Ну... я ж поки як-не-як законна дружина! – Оленка й бровою у відповідь не повела. Свекруха наступного ранку зустріла з розкритими обіймами. «Молодець, Оленко!» – сказала, заварюючи каву. - Не зрозуміла? – від здивування Оленка ненароком просипала цукор. - Та от... Катерину вчора бачила. Не уявляю, що ти їй наговорила, а що вона сама вигадала. Тільки те, що почула від неї Рита, спровокувало такий скандалище, що Ярослав сьогодні в товариша ночував. Вернеться твій чоловік... Прийдеш додому якось, а він на дивані сидить. Що будеш робити? - Не знаю, – по-справжньому злякалася Оленка. - Тут визначитися треба. Зможеш пробачити йому? Але не так, щоб потім завжди про це нагадувати. Забути треба. Розумієш? Назавжди! - Я... мені... не знаю навіть... - Якщо ти справді вибачиш і не будеш нічого з’ясовувати, то, коли побачиш його на дивані, просто запитай: «Їсти будеш?» ...Того дня поспішала додому, все думаючи про події останніх тижнів. Переступивши поріг квартири, опинилася в обіймах грибного аромату! «Мій улюблений супчик із шампіньйонів?» – весело запитала, зазираючи до кухні. Але замість свекрухи біля плити стояв Ярослав. Серце у грудях застрибало! Аби бодай якось заспокоїтися, Оленка швиденько вислизнула з кімнати й на ватяних ногах пішла в спальню. За мить у двері тихенько постукали. «Так», – умисне бадьорим голосом відповіла Оленка. Зазирнув Ярослав. Опустивши очі, запитав: «Їсти будеш?» МАРІ |
|||||
|