ДІОПТРА ДІОПТРА або Дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі Людині ж дано від Бога міряти все на світі своєю міркою. І в цій мірці приналежність до роду є величиною сталою. Із проповіді митрофорного протоієрея Юрія ВЕЛІГУРСЬКОГО, нащадка аристократичного роду графів Велигорських, який веде свій родовід уже шість віків …того не прочитаєш в жаднім творі, про що тобі оці рядки говорять, про що тут мова спомину буде: це твого роду безбережне море… Із поеми «Волинський рік» Леоніда МОСЕНДЗА …ДЕ ГОВОРЯТЬ МЕРТВІ Й МОВЧАТЬ ЖИВІ ЗАЧАЛО Іноді це видається химерною грою уяви. Іноді – дивацтвом. Як і диваком (принаймні, на перший погляд) здавався Максим. Я навіть не впевнений, чи це його справжнє ім’я. Можливо, він так себе іменував на честь свого кумира. А, втім, це не має значення. Без Максима світ здавався б мені занадто простим. Зрештою, нецікавим. З ним наші шляхи перетнулися випадково. Так вважав я. Хоча в цьому світі все випадкове. І все закономірне. Як хто сприймає. Уперше ми зустрілися в бібліотеці. Місці, де говорять мертві й мовчать живі. Певно, так про книгозбірні говорили ще стародавні римляни. …чи інтелектуали доби Відродження. Я «чаклував» над грубезним томом творів Мелетія Смотрицького, вглядаючись у готичні літери. Боюсь, для багатьох ім’я цього письменника нічого (чи майже нічого) не говорить. А читання його творів, написаних майже чотириста літ тому, сприймається як даремна трата часу. Раптом над своєю головою почув голос: – Тут немає одного важливого твору. Принагідно зазначу: в цьому томі були зібрані всі звісні полемічні писання Смотрицького. Перед моїми очима постав чоловік «середнього віку», років так тридцяти п’яти, одягнутий у чорне. – Про що це ви? – запитав його. – Про твір, який писав Мелетій в останні роки життя. Чоловік не мав бажання щось пояснювати. І пішов углиб читальної зали, тримаючи в руках кілька фоліантів. Я лише провів його поглядом. Потім відклав том. Хотілося довідатись, про який твір вів мову незнайомець. Можливо, дійсно, письменник у останні роки життя щось написав і це «щось» не дійшло до нашого часу. Поряд зі мною лежало кілька книжок, у яких розповідалося про Смотрицького. Всі вони переконували: останній твір письменника «Екзетезис…». Власне, його повна назва «Екзетезис, або поквитання, розправа між «Апологією» та «Антидотом» про залишок блудів і єресей Зизанія, Філалета, Ортолога і Клірика, здійснена через боговелебного Мелетія Смотрицького, номінованого архиєпископа Полоцького, єпископа Вітебського й Мстиславського, архимандрита Віленського і Дерманського, до обох сторін народу руського Року Господнього 1629, 3 квітня. У Львові, в друкарні Яна Шеліги, архиєпископа». Коли Мелетій писав «Екзетезис…», то з ревного православного вже зробився прихильником унії, навіть сам себе критикував за попередні «блуди». Колишні соратники відцуралися й писали на нього злісні пашквілі. А він, сидячи в Дерманському монастирі, наївно сподівався знайти порозуміння між уніатами та православними. Після «Екзетезису…» архимандрит не брався за перо, не полемізував. Усамітнився у своїй обителі. Зневірився в багатьох речах світу цього. Шукав спасіння в аскезі. Постився, носив власаницю, бичував тіло. …Й молився. «Страждаючий тілом перестає грішити», – учив апостол Петро. У 1633 році Мелетій важко захворів. Лікарі казали: треба подумати про тлінне тіло. Та він не слухав. Прагнув смерті? І після Різдва пішов із життя. Християни тішилися – Христос народився. А він, архимандрит Мелетій, він же архиєпископ Ієраполітанський (сам Папа надав йому цей титул), помирав. Батенько вмирає – вікна відчиніть, Щоб душі довільно вилетіти в світ! Батенько вмирає – білий і німий, А лице вкриває зимень-сніговій. Чомусь на пам’ять приходять «язичницькі» вірші Оксани Лятуринської. Розстеліть на лаві корзно і чугу, І жертовний в сінях хай кричить когут! Сонечку, наш батьку – ой, яка імгла! Тужить, печалиться по тобі земля. У жилах цієї красуні-поетки переважала кров чужинецька (справжнє ж бо прізвище ля Тур). Та вона, як ніхто, чула (відчувала!) прадавні голоси землі волинської. І мелодійно передавала їх. Мелетій Смотрицький теж відчував. Інакше б не стилізував під плач-голосіння початок свого «Треносу»: Горе мені, бідній, горе нещасній… Ви, що стоїте передо мною, ви, що дивитесь на мене, – послухайте і подумайте: чи є де біль, як біль мій? Чи є де смуток і жаль, як журба моя? Так плакали жінки-волинянки, прощаючись зі своїми чоловіками. А чи хтось заплакав, заголосив, коли відійшов у вічність архиєпископ Ієраполітанський? Чому, думаючи про Смотрицького, я згадав Лятуринську? Що спільного між цими людьми, яких розділяє трьохсотлітня часова відстань? Те, що їх вигодувала волинська земля: Смотрицького – Острожчина, Лятуринську – Вишнівеччина? Те, що вони дітьми вслухалися в одну й ту саму мову, яка майже не змінилася за триста віків? Чи те, що навчилися співати пісень, які й нині співають волиняни? …І чули однакові голосіння над тілами померлих? Мій погляд відірвався від книг. Хотілося перепочити. Я пішов у бібліотечну кав’ярню. У кутку за столом сидів чоловік у чорному. Перед ним стояла філіжанка кави. – Дозвольте? Чоловік байдуже кивнув головою. – Ви говорили про якийсь твір Мелетія Смотрицького, написаний ним наприкінці життя. Але тоді він уже нічого не писав. – Невже? – Це загальноприйнята думка. Її можна знайти в книгах, статтях. – І ви їм вірите? Я розвів руками. Чоловік надпив каву. – Про минуле ми знаємо те, що хочемо знати, – були його слова. – А як діялось насправді – це таїна за сімома печатями? Мій співрозмовник іронічно посміхнувся. І запитав: – Що таке історія? – Ну… – дещо розгублено почав я, – певно, пам’ять про минуле. – Хай буде так. Подумайте, яким чином вона формується? Хіба не з допомогою відібраних нами ж документів, писемних творів, котрі ми намагаємось «озвучити». Але чи є це «озвучення» істинним? Можливо, вказані пам’ятники говорять не те, що намагаємося почути від них. – Вас не влаштовує загальновизнане історіописання? – Звісно. – Хочете бути білою вороною? – Я звик. Повірте, це не так вже й погано. Іноді навіть корисно. Чоловік допив каву, чемно подякував за розмову. – Сподіваюсь, ми ще зустрінемося, – промовив я, простягаючи візитівку. – Все може бути. Людський світ – тісний. – І як вас іменувати? – Називайте Максимом. Ото і все. Через якийсь час я про цю розмову майже забув. Студіював твори Смотрицького, писав про нього монографію. Зрештою, видав її. ДЕРМАНЬ. МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ На мою електронну адресу прийшов лист: «Ви так і не відшукали останній твір Дерманського архимандрита? Максим». «Це – «Екзетезис…», – була моя відповідь. «Не так», – заперечував мій кореспондент. «А як?» – не без іронії запитував я. Відповіді не було. Задзвонив телефон. Я підняв слухавку. – Ви були в Дермані? – То говорив Максим. – Так, але давно. – Там є могила Смотрицького. І зберігався його архів. – Архіву давно вже немає. Яка доля його – невідомо. Так само невідомо, де могила. – Поїдьте в Дермань! – каже Максим з нотками категоричності в голосі. Й кладе трубку. Минає день, другий. Максим не телефонує, не надсилає листів електронкою. Проте його «Поїдьте в Дермань!» ніби загіпнотизувало мене. Час-від-часу я чую ці слова. І думаю про «цариню українських сіл». Так називав Дермань Улас Самчук. А чому б і не поїхати? Старенький і брудний ПАЗик, чмихаючи, везе мене з Рівного до Здолбунова, потім – до Мізоча. Їде повільно. Куди йому поспішати? Як і тим людям, що сідають до нього, аби доїхати від села до села. Та мене не дратує повільність, пилюка на сидіннях і навіть брудні фіранки. Око тішать пейзажі. Тут рівнина повільно (органічно!) піднімається до неба, переростаючи у невисокі вкриті лісом пагорби. Перед ними ніби розстеляються поля-скатертини – жовті й зелені. Час-від-часу з’являються сільські хати, криниці біля них, садки, придорожні крислаті дерева й прикрашені вишиваними рушниками хрести на роздоріжжях. При всій своїй звичності в цих краєвидах є щось незвичне. Тільки – що? Поряд зі мною сідає уже немолода жінка. Біля ніг ставить сумку. Трошки привідкриває її. Звідти визирає маленьке кошеня. Злякано водить очицями. І несміливо нявкає. – Ключ! – гукає жінка. – Ви загубили ключа? – питаю її. – Та ні. Ключем звати мого котика. Розумію – незвично. То внуки його так нарекли, коли гостювали в мене. Тепер поїхали до батька-мами. Але просять: «Бабо, привези Ключа». Ото і везу. – Вийміть котика – хай не мучиться. – А він не буде вам заважати? – Та ні. Навпаки трохи розважить. Жінка виймає кошеня, яке міцно тулиться до неї. Хочу погладити це маленьке пухнате чудо. – Не бійся мене, Ключ, – кажу йому. Боїться. – Розкажи, Ключ, які замки, двері ти відкриваєш? Жінка посміхається. У Мізочі вона виходить. Певно, тут живуть батько-мати дітей, які так химерно назвали кошеня. Далі автобус ледь котиться вищербленою бруківкою. Ось і Дермань. Але то Дермань Перший, чи то панський, як колись іменували. Мені треба до Другого, монастирського. Там народився Микола Хомичевський, що гордо іменував себе Борисом Теном (Бористен – антична назва Дніпра). Звідки у волинського хлопця потяг до еллінства, чому перекладав Гомерову «Іліаду» та «Одіссею»? Відчував у цих творах щось рідне? Адже про землю волинську оповідали давньогрецькі міфи. Так, принаймні, вважав Улас Самчук: «Існує думка, що ріка Горинь, яка свого часу була великою, багатоводною границею між півднем і північчю знаного греками світу варварів, згадується під назвою Ерідан грецьким поетом Гезіоном у його міті про Фаетона, сина бога Сонця, влученого блискавкою Зевса, який впав з неба до річки Ерідани, від чого заплакало Сонце, а пролиті ним сльози за втратою сина обернулися в бурштин… На Волині й до цього часу знаходять ті сльози Сонця, звані бурштином…». До речі, самого Самчука іменували українським Гомером. А справді, чим «Волинь» – не «Іліада»? А його рідна Тилявка – не Іліон, який пережив лихоліття Першої світової війни й революцій. Дермань же – як море, де на відважного мандрівника чекають різноманітні пригоди. Це, за словами того ж Самчука, старовинна, барвиста легенда, переповнена «чудодійними пригодами, мов би з оповідань Одіссея». Український Гомер мусив народитися в Дермані. Інакше не став би Гомером. Інакше б фрау Германіна фон Лінгельсгайм із далекого Вроцлава-Бреслау не побачила у ньому, бідному наймиті-емігранті, майбутнього письменника. І не напоумила написати роман-епопею «Волинь». А, може, в цієї німкені заговорив глибинний «голос крові». Бо предки її, готи, в давні часи кинули насиджені, але суворі й бідні землі біля моря Балтійського і пішли шукати щастя-долі на південь. Йшли густими лісами, оминали підступні болота, дорогу їм перетинали ріки, озера. Та вони все йшли поки перед їхніми очима не з’явилися погідна волинська земля. До сьогодні археологи знаходять на Волині залишки готських поселень. Одне з них бачив і я на крутому березі річки Стир. Удалині виднілося село Боремель – село давнє й велике. А навколо – чорний-пречорний чорнозем, темно-синя річкова вода й острівці зеленого лісу. Все це, як і в Дермані, невимовно гарне і незбагненно містичне. «Дермань. Знаєте ви, що таке Дермань?» – Звучить голос Уласа Самчука. Поряд фрау Германіна. Видається їй, що це вона вже десь чула, бачила. …Задовго до свого народження. Хоче подарувати своєму оповідачу щось епічне, де говорить велич людського духу. Й дарує двотомник «Фауста» Гете. Підписує: «На згадку від Вашої материнської другині». Промовисто! «Дермань… – веде далі Улас. – Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво. Вже здалека виринають із зелені, то знов десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами облягають зо всіх сторін краєвиди… Все то накидається на вас хижо зо всіх боків, ніби зграя звірів, і хоч-не-хоч, – ви здаєтесь». Здаюсь. Автобус зупиняється на горбочку. Там – невеликий майдан. Перед очима постає спокійна, впевнена в собі і зовсім не сільська будівля. …На два поверхи. То колишня семінарія імені князя Федора Острозького. Тут підлітком ходив Улас Самчук. Тут вивчив вірш, який запам’ятав на все життя: Волинь незабутня, країно славутня, У пишній красі ти красуєш. Здавен твою бачу українську вдачу, Здавен мою душу чаруєш. Мене тягне до цих стін. Торкаюся їх рукою. Зараз тут нікого немає. Тиша. Слухаю її. Чую, як лунають чисті, дзвінкі голоси юнаків та юнок, котрі декламують вірші Шевченка, намагаючись пробудити в собі «українську вдачу». Ми – не тутейші, «нє рускіє», ми – українці. Було це майже сто літ тому. Ніби багато що змінилося з того часу. …І нічого. Навпроти – старезні дерева. Їхні корені попідмивали дощові потоки. Але вони міцно тримаються землі, п’ють її життєдайну вологу. І ніби промовляють перехожим: ми були, є і будемо. Поряд монастирські мури. Такі ж міцні й давні, як ті дерева. Вдалині – пасмо пагорбів, одягнутих у розкішні лісові шати. Десь недалеко б’ють джерела, від них течуть малесенькі потічки-струмочки, що десь за обрієм стають ріками – великими, повноводними. Тут – початок! Не даремно наші предки (язичники) молилися біля джерел, шанували їх. Бо джерело – не лише потік чистої води. То – вир життєвої снаги, який дарує земля. Дермань… Як називали тебе в давнину, до того, коли із твоїх джерел напився хан Батий, який і зруйнував старе городище? Рай-Городком? Ти справді видаєшся раєм цієї погожої серпневої днини. Іду до монастирських воріт. Монастир же – як замок. Не приступишся! Опиняюсь на подвір’ї. Гарно тут, затишно. Хоча… відчувається ледь помітний безлад, якась дисгармонія. Не концентруюсь на цьому і прямую до церковиці, що посеред подвір’я. Колись монастир був чоловічим. Тепер – жіночий. Зустрічаюся з колючими, настороженими поглядами черниць. Я ж – незнайомець. А з незнайомцями варто бути обережним. Намагаюсь привітно посміхатися. Я вам не ворог! Хрещусь, преклоняю голову, ставлю свічку. Тепер ніби свій. Виходжу з церкви і бачу на монастирській будівлі квадратик вищербленої стіни. Щось тут відколупували, вибивали, виривали «з м’ясом». Певно, тоді стіна плакала. Їй боліло. Біля мене проходить черниця. – Вибачте, що тут було? – питаю і вказую рукою на «поранену» стіну. Черниця дивиться крізь мене. – Богомольцю, не твоє це діло. Хоче йти далі. Та якась незрозуміла злість починає нуртувати в мені. – Зачекайте! І ніби грім серед ясного неба… Я згадав! Колись бачив тут меморіальну дошку, присвячену Мелетію Смотрицькому. Можливо, десь поряд лежить його прах. Зопалу кажу це черниці. – Де ви поділи дошку?! – не питаю. Кричу. – В святій обителі не місце для імені віровідступника, – карбує слова черниця. Така людина не зважає на думки інших. І свято вірить у свою правоту. Чи, принаймні, вдає, що вірить. – Не вам змагатися з ним у праведності! – голосно кажу їй. Бачу: з храму починають випливати, наче чорні лебідки, монашки. – Хто ти такий, щоб нам указувати, – сичить черниця. – Гей, сестри, – кличе вона, – йдіть сюди! Починає щось торочити їм. Лебідки перетворюються у вороння. Обступають мене зі всіх боків. «Чого прийшов у наш монастир?!» – кричать. Починають шарпати. Якась черниця плює в лице. «Антихрист, згинь!» Виштовхують за ворота. – Щоб ноги твоєї ніколи тут більше не було! У мене й самого немає бажання навідатись ще раз у цю обитель. Голова йде обертом. Перед очима – видиво. Спекотна літня днина. Така, як зараз у Дермані. Архимандрит Мелетій зі своїми слугами стоїть біля брами Києво-Печерського монастиря. – Велено не пускати, – лунає з-за воріт. – Але чому?! – обурюється Смотрицький. – У мене ж є лист від отця-архимандрита Петра. Він запрошує до себе. – Нічого не знаю. – Отче, – тихцем звертається до Мелетія молодий чернець із його почту, – не вірте молдавському господарчику. Він зрадить. Як і зраджували не раз русинів молдавани. Хіба не вони погубили славного лицаря-князя Дмитра Вишневецького? І вас погублять. – Як ти смієш говорити таке про велебного отця-архимандрита?! Він же зі славного роду Могил. А рід сей добре знають не лише в Молдавії, а й тут, на Русі! – невдоволено промовляє Мелетій. З-за воріт з’являється чернець. – Архимандрит Петро наказав передати: зараз у монастирі владики на собор зібралися, радяться, що з твоєю єретичною книгою робити. А тобі і твоїм людям веліли до монастиря Михайлівського їхати. Мелетій закусує губу. В душі у нього кипить, але він намагається не виказувати цього. У Михайлівський – так у Михайлівський. Його тут приймають. Хоча й нерадо. Дають кімнату-келію. Не встигає розкласти речі – а до нього вже заявляється протопоп Андрій Мужиловський. З ним ще кілька людей. Навіть не вітаються. – Кайся, єретику! – ледь не радіє протопоп. – Ми у твоїй «Апології» аж сто п’ять блудів знайшли. – Немає ніяких там блудів! – різко відказує Мелетій нахабному ієрею. – І я це доведу. На соборі! – Ніхто тебе слухать не буде, – пихато рече протопоп. – Маєш зректися своєї книжиці. Інакше… – Що – інакше? – не витримує архимандрит. – Як ти розмовляєш з владикою?! – Владика… – презирливо кривить губи Мужиловський. – Це ти сьогодні владика. А завтра – побачимо. Пішли, – каже до своїх супутників. Мелетій залишається наодинці. Бере перо. Починає писати. Пишеться важко. Чому мене так зневажають, питає він у свого адресата. Через те, що розповів про єресі та блуди Зизанія, Філалета, Ортолога й Клірика? Чи гріх мій у тім, що показав шлях до єдності Русі старожитньої, православної з Руссю новою, уніатською? Усі ми грішні, писав Мелетій. І я не без гріха. Але коли хтось согрішить, не слід до нього йти з гнівом-ненавистю, бо не зарадить це хворобі. Ліки треба шукати в милосерді християнському. Уже ніч. Всі сплять. Мелетій докінчує листа. Вранці кличе до себе диякона Порфирія. Просить передати своє вчорашнє писання владиці-митрополиту Іову Борецькому. Чекає на відповідь. Відповіді немає. Знову береться за перо. Просить допустити на собор, де радяться владики. Обіцяє, що не буде друкувати «Апологію», поширювати її. До келії безцеремонно увіходить козак Соленик. Він –напідпитку. Говорить, що думає. – Хочеш, владико, води в Дніпрі-Славуті напитися? Усіх вас мудрагелів-уніатів до бісової мами пошлемо. І не подивимось, хто якого сану. Бо не Волинь то, і не Поділля, і не Біла Русь. То – Украйна! Тут – воля. І немає в наших краях ксьондзів-єзуїтів. І уніатів не буде! Зрозумів? Мелетій мовчить. Що з козаком говорити? – То – зрозумів? – пильно вдивляється в очі Соленик. – Прости йому, Боже, – шепоче Мелетій, опустивши голову. – Він сам не знає, що чинить. Козак, не розчувши слів, схвально киває головою. – Добре, владико, молись. Гріхів у тебе багато! Соленик зникає. Заходить новий гість, чернець. Каже, що до монастиря прийшов владика Іов. Зараз він у церкві. Мелетій поспішає туди. Митрополит стоїть в оточенні єпископів, ієреїв. Тут же козаки. Поміж них – всюдисущий Соленик. На Мелетія дивляться косо, з осторогою. Вітаються стримано. Іов просить козаків покинути храм. Роблять вони це неохоче. «Ну, біс вашій матері, махлюйте…» – спересердя каже Соленик. У церкві – лише особи духовні. Серед них і Смотрицький. Моляться. Потім рече Іов. Каже, що в «Апології» дух нечистий говорить. Єпископи схвально кивають головами. Щось хоче сказати Мелетій. Але до храму приносять покійника. Поганий знак. – Може, не варто опиратися, – міркує архимандрит Дерманський. – Сказати: я – винен. Бо все це ніщо перед вратами вічності. Іов, владики, ієреї ідуть у келію. Тут Мужиловський починає зачитувати окремі місця «Апології», які вважає єретичними. Він навіть не розглядає їх – лише вигукує «го-го». А на закінчення кидає: «Хіба то малі незгоди з нашою церквою?» Всі мовчать. Слово намагається сказати Смотрицький. Посилається на Василія Великого, Григорія Богослова… Та справу вже вирішено. Іов дає знак Мужиловському. Той витягує картку, на якій записано присуд собору. Читає. Мелетій у майбутньому ні словом, ні помислом не повинен чинити кривд Руській церкві. Ніби він чинив! Має відректися від «Апології». А ще – не виїжджати з Києва до Дерманя. – То більша покута, ніж мій гріх, – рече Смотрицький. На нього починають кричати. Мелетію стає погано, як і мені. Він іде. І я йду. …на зупинку. Автобуса немає. Кажуть, буде не скоро. У «цариню волинських сіл» громадський транспорт навідується раз на кілька годин. Стояти і чекати під пильним поглядом недоброго ока з-за монастирської огорожі – жодного бажання. Вирішую йти пішки до Верхова. Стежинка біжить то вгору, то вниз поміж невеличких вулиць-хутірців, яких не встигла знищити радянська влада. Хоча намагалась. Як і звичаї, традиції непокірних жителів Дермані. Село було ж бандерівським! Тут і генерал-хорунжий, шеф штабу УПА «Північ» Леонід Ступницький похований. Усілякі просвітяни, оунівці, упівці та інші «українські буржуазні націоналісти», звісно, не давали плідно працювати мирним радянським людям у важкий післявоєнний період. Тому радянські люди розстрілювали націоналістів, в ліпшому випадку вивозили їх «в мєста нє столь отдальонниє», де ті часто віддавали Богові душу. А найбільш злісних стріляли. Та і цього було мало радянським людям. Щоб викорінити крамолу, перейменували Дермань. І назву гарну придумали – Устенське. Від річки Устя, що бере тут початок. За часів «перебудови» стару назву повернули. Але є таке, чого не повернути. Хутори вже не ті. На них печать запустіння. Помаленьку вмирають. Як і село Дермань. Як, на жаль, і більшість українських сіл. Хутори закінчуються. Дорога повертає до лісу. Спочатку несміливо біжить біля нього. З одного боку – поля, з іншого – лісові хащі. Були, оповідають, тут княжі лови. Й одного разу князь Острозький (який незвісно – Данило, Федір, Костянтин) задрімав, їдучи на коні цим лісом. Звідси й назва села – Дрімань, Дермань. Чи так воно було чи ні, хто знає. Дермань – село давнє. З правічних часів існувало, коли ще й про князів Острозьких не чули. Ніби в холодний став, занурюється дорога в лісові нетрі. Навіть у спеку тут прохолодно. Верховіття старих дерев затуляють сонце. Здається, ніби ти в храмі, де гра світла й тіні творить особливу атмосферу спокою і молитви. Перед очима знову Мелетій Смотрицький. Він у церкві разом зі священиками, ігуменами, архимандритами, владиками, козаками… Всі моляться. Літургія добігає кінця. Петро Могила роздає присутнім вирвані сторінки «Апології» й запалені свічки. Іосиф Бобрикевич із Вільна щось виголошує. Мелетій не чує. З-під ніг тікає земля. Храм, свічки, люди, вирвані сторінки – все зливається в якомусь коловороті. Він чує лише одне слово – «Анафема». «Анафема», – повторює багатоголосий хор голосів. «Анафема», – шепоче й він. Бачить, як рвуть сторінки книги, палять, кидають під ноги, топчуть. Він теж це робить. Мимоволі. Ледь виходить із храму. Не може, але мусить іти. Тікати… Тікати у свій Дермань. Їхати. …Лісовою дорогою їде легкове авто. Звідки воно взялося? Обганяє мене, зупиняється, здіймає хмару куряви. – Вас підвести? – За кермом Максим. – Наші шляхи знову перетнулися, – радію, а чи дивуюся. – Я ж казав: світ – тісний. Вмощуюся на переднє сидіння. Машина – нічогенька. Щоб купити таку, треба мати чимало грошей. Звідки вони у чоловіка, який цікавиться такими непрагматичними речами? …І відвідує місця, де говорять мертві й мовчать живі. На задньому сидінні помічаю щось дбайливо загорнуте в сіре полотно. Видать, має ціну. За формою це щось нагадує картину. Або ікону. Ліс закінчується. Ще трохи – будемо у Верхові. – Ви їздили в Дермань? – питає чи, швидше, стверджує Максим. – Так, але подорож важко назвати приємною. – Може, хоча б повчальною? – Радше, безглуздою. – За великим рахунком все наше життя безглузде. Просто ми намагаємося надати йому якогось сенсу, – міркує мій співрозмовник. – Для чого? – Певно, так легше жити. Ось і Верхів. Це село не менш мальовниче, ніж Дермань. Обступив його ліс з кількох боків. А ще тут є великий-превеликий став. Біля ставка кілька високих дерев, між якими ховається придорожній ресторанчик. Певне, саме тут він і має бути. – Трохи відпочинемо, – пропонує Максим і зупиняє машину. Нічого не маю проти. Поряд з рестораном, біля самої води, стоїть кілька грубо тесаних столів й біля них такі ж лавиці. Перед очима – широка водяна гладінь, що впирається у заліснені пагорби. Таке рідко побачиш у нашому цивілізованому світику. Обираємо один зі столів. Прошу принести мінеральної води, а мій супутник замовляє каву. Максим, як і раніше, одягнутий у чорне. Він сидить спиною до ставка. Стависька! ...Голубе небо (жодної хмаринки), така ж чиста вода, десь збоку шумлять дерева. А на тлі всього цього – чоловік у чорному. Такий одяг личить Максимові. Цікаво, чи до лиця була чернеча ряса Мелетію? Раптом згадав: Максим – світське ім’я Смотрицького. Хвильку-другу не говоримо. У такому місці можна й помовчати. Послухати, що промовляє земля, небо, вода… – Скажіть, – звертаюся до Максима, – чому ви думаєте, що в останні роки життя Мелетій Смотрицький написав якийсь твір? Адже жодних згадок про це немає. – Поміркуймо разом, – пропонує мій співрозмовник. – Писати – стихія Мелетія. У цьому він бачив своє покликання. Якщо хочете – сенс життя. Скільки з-під його пера вийшло полемічних творів – «Антиграфи», «Тренос», «Верифікація невинності», «Оборона верифікації», «Еленхус», «Юстифікація невинності», «Апологія», «Протестація», «Паранезис», «Екзетезис»… Насправді ж, їх було більше. Та не всі нам відомі. Коли ж Смотрицькому, з певних причин, не випадало полемізувати з опонентами, він писав інші твори. Уклав «Євангеліє учительне», слов’янську «Граматику». Її навіть Ломоносов іменував вратами своєї вченості. – Це ще нічого не доводить, – заперечую Максимові. – Справжні письменники (а до них маємо всі підстави зарахувати Смотрицького) переживають періоди піднесення і депресій. Творчість ніколи не буває рівною. – Хочете сказати, що в Дермані у Мелетія почався період творчої кризи? – Схоже на те. Ми ж не маємо відомостей про його твори, котрі були написані в 1630–1633 роках. – Ви так і не відчули духу Дерманя. Це село і його околиці мають потужне енергетичне поле, яке породжує творчих, діяльних натур і живить їх. – Це містика. – Містика? – майже обурюється Максим. – Давайте звернемося до фактів. Пригадайте, Іван Федоров став управителем Дерманського монастиря перед тим, як почав друкувати Острозьку Біблію. На початку ХVІІ століття в Дермані зібралися чи не найкращі православні інтелектуали України: Ісакій Борискович, Іов Княгиницький, Кипріян… Перший з них пізніше стояв біля витоків Луцького Хрестовоздвиженського братства – оплоту православ’я на Волині, другий заснував Скит Манявський – ще один оплот православ’я, але вже на Галичині. Тоді ж у Дермані з’явився Григорій Отрєпьєв, який невдовзі став царем московським під іменем Дмитрія Івановича. Продовжувати? Борис Тен, Улас Самчук… Що це – містика? Випадковість? До речі, ви знаєте, що автор звісного радянського бестселеру «Як гартувалася сталь» Микола Островський народився неподалік Дерманя? …У майже один і той самий час із Уласом Самчуком. Звичайно, це ідейно різні письменники. Проте і один, і другий потужно енергетичні. Звідки це в них? – Хочете сказати, що Смотрицький, опинившись у Дермані, не міг сидіти, склавши руки. Мусив творити. Бо там – потужна енергетика. – Вам не подобається ця гіпотеза? Здається, питання риторичне. Доводити істинність тільки що викладених міркувань ніхто не збирається. Але вони мені імпонують. Раптом Максим перестає звертати на мене увагу. Комусь махає рукою. Каже «вибачте» й підводиться з-за столу. Він підходить до чоловіка, який приблизно одного з ним віку. Вітаюся. Їхнє рукостискання затягується. Чоловік проникливо дивиться в очі. Його погляд – холодний і жорсткий. У жестах відчувається щось військове. Цього немає в Максима, який нагадує вільного художника. Що спільного між цими людьми? Хоча, зрештою, яке мені діло. Максим і чоловік кудись ідуть. Минає кілька хвилин. Мій супутник повертається. Зовні він спокійний. Я допиваю мінералку. Максимова кава теж допита. Та він знову підносить чашку до рота. А я кутиком ока помічаю ледь помітне її тремтіння. – Треба їхати, – каже Максим. Ми – знову в машині. Мчимо в бік Рівного. Кидаю погляд на заднє сидіння. Там вже немає речі, загорнутої в полотно. Цікаво, що то було. Хоча можна здогадатися. Я бачив краєчок темної дошки, який виліз з-під полотна. Певно, все-таки стара ікона. У чиїх руках тепер вона? У чоловіка, з яким зустрічався Максим? Чим займається мій новий знайомий здогадатись неважко. Схоже, маю справу з торгівцем антикваріатом, бізнес якого межує з криміналом. Хоча кожен із нас заробляє на життя, як може. І не мені судити Максима. Якщо він і переступає закон, то на тлі інших злочинців є майже ангелом. Намагаюсь повернуся до попередньої розмови. – Як називався останній твір Мелетія Смотрицького? – А ви якої думки? – Це мала б бути грецька назва – типу «Меліса», тобто «Бджола», або щось подібне. – Непогано. Отже, Мелетій на схилі літ вирішив зібрати вислови мудрих людей. Принаймні, ті, які йому подобалися. Однак він цінував оригінальність. – То правда. – Ще якусь версію можете запропонувати? – Не знаю. Здаюсь. – А як вам «Діоптра»? – Той, що бачить наскрізь. Здається, так перекладається це грецьке слово? І що ж відкрило Мелетію наскрізне бачення? – Багато чого. На деякий час замовкаємо. Потім обмінюємося кількома малоістотними фразами. Нарешті – Рівне. Дякую Максимові. Він підвіз мене до самого дому. Це дуже доречно, бо дорогою чомусь розболілася голова. Можливо, через те, що довгий час перебував на сонці. Чи, може, дав знати про себе стрес, який я пережив у Дерманському монастирі. Падаю на ліжко. А на думку приходять слова: «Всі ці душевні і фізичні хвороби – лише сигнальні вогні, якими природа обнесла краї жахаючих прірв і топких боліт, щоб охоронити людину». Це Володимир Марцинковський – богослов, філософ, який народився і часто бував у Дермані. Закриваю очі. Засинаю. Бачу себе в шикарному авто, яке мчить на великій швидкості. За кермом – Максим. – Куди їдемо? – У монастир. – Для чого? – Щоб очиститись. Машина різко гальмує. Максим кудись зникає. Я залишаюся наодинці біля воріт Дерманського монастиря. Довкола – жодної живої душі. Заходжу на порожнє подвір’я. До мене підходить чернець і питає: – За чим ти прийшов сюди? – Не відаю. – Шукаєш спокою? – Можливо. – Я теж шукав. – І знайшов? – Ні. Зате зрозумів: краще страждання, ніж спокій. – Ти шукаєш страждань? – Я умертвляю тіло. Чернець бере мене за руку. – Ходімо. Ми йдемо похмурими коридорами. Відкриваються двері келії. Заходимо. Тут багато книг – друкованих, рукописних. – Я думав, – каже чернець, – знайду в них мудрість. А вони мене заплутали. Колись я захищав грецьку віру. Думав: вона – істинна. Написав чимало творів на її захист. Потім настали часи розчарувань. Я бачив таке, чого бачити не варто. Й замислився: чи істина те, що захищаю? – А що таке – істина? – Отож бо. Мій співрозмовник хилить голову. – Тепер я на іншому боці, захищаю з’єднаних, уніатів. Та здається мені: ні тоді, ні зараз не чинив правильно. Я – великий грішник. Чернець повільно скидає рясу. Оголює плечі. Вони – в рубцях. – Якщо страждаєш за діло – кайся; якщо страждаєш безневинно – радій, – мовить він. У його руках бачу нагайку. Її свист розпанахує повітря. А на спині ченця з’являється червона смуга. Він бичує своє тіло з якимось відчаєм. Зрештою не витримує, припадає на одне коліно. – Навіщо робиш це? – питаю. І допомагаю підвестися. – Страждаючи, ми стаємо кращими. А ще – наші страждання роблять кращими інших. – Ти обманюєш себе. – Коли відчуваю біль – стає легше. – Умертвляючи тіло, ти прагнеш смерті. Тобі набридло життя? – Можливо. – Але ж прагнення смерті – гріх. – Одним гріхом більше, одним менше – яка різниця. На цьому сон уривається. А перед очима і далі скатована спина ченця. Темно. Вмикаю нічник. Моя рука натрапляє на книжку Марцинковського «Сенс страждання». Розгортаю на першій-ліпшій сторінці, читаю: «Та чи не найбільше страждання іноді полягає у відсутності страждань…» Віддаю належне парадоксальності мислення цього автора. «Мертвою пусткою, від якої стигне душа, дме від жаху безцільності, що народжує найгірше зі страждань – скуку, тяжку, як це не дивно, саме тим, що немає в ній страждання, ані болю, ні гіркоти, ні журби – але сама беззмістовна пустеля…» Звідки це в Марцинковського? Невже відчував томління душі Смотрицького? Адже міг той спокійно жити в Дерманському монастирі, безтурботно і в достатку. То була чи не найбагатша чернеча обитель Волині. Та, певно, архимандрит Мелетій боявся спокою. Усі попередні роки був у вирі боротьби. Тепер розчарувався. І перед ним – беззмістовна пустеля. Тому щоб не загинути, шукав страждань. «Нерідко зі страждання людина виходить міцнішою», – писав Марцинковський. Можливо, вдаючись до суворої аскези, приймаючи добровільно страждання, Смотрицький хотів стати сильним. Біль голови не вщухає. Підходжу до комп’ютера й надсилаю по електронці Максимові: «Життя має сенс. Воно – в стражданні». «Так вважав Будда.», – відписує він. «І християнин Марцинковський, – набираю свій лист. – «…не страждати – означає не брати участь у житті, в його страді, бути «зайвим» і нікчемним…» – це його слова». «Хто такий Марцинковський?» – запитує мій кореспондент. «Однодумець Смотрицького», – відписую… Якщо у Вас є бажання довідатися, чи був знайдений останній твір Мелетія Смотрицького, ви можете звернутися до 6-го числа часопису «КИЇВСЬКА РУСЬ» (тел. 044-4636887) за 2007 р., де опублікований журнальний варіант «Діоптри», або до окремого видання цієї повісті у видавництві «ТВЕРДИНЯ» (тел. 050-2950250) Кралюк Петро ВІДНАЙДЕННЯ РАЮ (уривок) (У новій повісті П.Кралюка «Віднайдення раю», де, як і в попередньому його творі «Діоптра» органічно поєднано минуле й сьогодення, героями виступають не лише наші сучасники, а й персонажі Галицько-Волинського літопису та «герой двох континентів» Тадеуш Костюшко. Власне, про інтимне життя Костюшка йдеться в цьому уривку) Прокидаюся. Глупа ніч. Та спати не хочеться. Вмикаю комп’ютер – Інтернет, пошукова система. А пальці набирають «Тадеуш Костюшко». Читаю про нього. Виявляється, в його житті було велике кохання. Велике і трагічне – Людвіка Сосновська. Костюшку – 27 літ. Немало. І не багато. Звідав він трохи світу. Не тільки свої Сехновичі, де виріс і змужнів. Бачив Любешів. Після поліського села це містечко з його кляштором піарів, кам’яницями, парком видавалося великим. Тут він «отесався», навчився латини, інших наук. Бачив Варшаву, де вчився у школі рицерській. Його дражнили шведом з-під Бреста. Бо він, як і король-завойовник Карл ХІІ, ставив коло ліжка тазик з холодною водою. Щоб, проснувшись уранці, опустити туди ноги, збадьоритись. І не лягати знову в постіль. Отак майбутній герой гартував свою волю, боровся з лінивством. Бо хотів мати багато, як і король Карл. Хотів здобути Варшаву. І не тільки… Бачив Париж. Пишне-препишне місто. Найкраще в тодішній Європі. Навчився тут не лише військовій інженерії, а й витонченим манерам. Бачив Голландію, німецькі князівства… Але повернувся в Сехновичі – на землю батьків. Бо – не потрібен був на чужині. Хто він ТАМ такий? Наглядав за своєю бідною господаркою. Розважався полюванням. Туманив розум у товаристві за чаркою. І ось покликав його до себе сусід – Юзеф Сосновський, гетьман польний литовський, титулярний воєвода смоленський. – Кажуть, Тадеуше, ти бардзо викшталцони. Не лише у Варшаві рицарську науку студіював, а й у Франції був. – Так, пане воєводо. – І по-французьки добре вмієш балакати? – Мусив навчитися. – А навчиш мою дочку? – Для чого їй французька? – Це модно. Юзеф Сосновський веде Тадеуша в палати. Підводить до юної дівчини. Гарної, чистої. – Це – Людвіка. Дівчина опускає очі. Костюшко відчуває, як забилося його серце. – То – пан Тадеуш, наш сусід. Буде тебе вчити. …Перші уроки. Вчитель – гарний. І стриманий. Ні, не так. Гарний у своїй стриманості. Довге волосся, відкритий погляд. Твердий голос. Людвіка не знає, що з нею діється. Тадеуш починає їй сниться. Вона з нетерпінням чекає візиту вчителя. Щоб ловити його погляд. Ніби випадково торкатися руки. Відчувати його дух. Дух молодої чоловічої сили. …І йти разом у парк. Ховатися серед дерев. Він гарно говорить. Так, як пишуть у французьких книжках. – Тадеуше, не хочете стати письменником? – Я хочу стати генералом. І додає по-французьки: – …Щоб завоювати для вас світ. Людвіка це розуміє. Заходить сонце. Наступає духм’яний вечір. Бо ж – літо. – Скоро закінчаться наші уроки, – каже Тадеуш. – Не уявляю, як буду жити без вас. Людвіка мовчить. – Я вас кохаю. Будете моєю дружиною? Дівчина пригортається до грудей Тадеуша. Це – відповідь. … – Що-о-о? У воєводи смоленського вирячені очі. – Як смів? Просити руки моєї дочки! Хто ти такий? – Шляхтич. …Як і ви. – Шляхтич, кажеш?! Що маєш за душею? Нещасні Сехновичі? Трохи убогого поля. І купку таких же убогих хлопів. Та ліс, пущу. Костюшко опускає голову. – Геть! – кричить воєвода. – Щоб твоєї ноги не було! …Знову вечір. Але – осінній. Холодні тіні від дерев падають на землю. Скоро – ніч. Людвіка йде парком. До потаємного місця. Тут має бути Тадеуш. – Кохання моє! – Кохана! Гарячі обійми, палкі поцілунки. – Батько хоче віддати мене. …За князя Любомирського. – Не буде цього! Я попрошу дозволу короля на наш шлюб. Ми з ним знаємося. Я тебе викраду. – Проти батьківської волі? То – гріх. – Любов спокутує всі гріхи. …І знову осінній парк. Ніч. Тадеуш зі своїми товаришами – на конях. Тихо прокрадаються між деревами. Десь тут їх чекає Людвіка. Але що це? Назустріч вискакують кінні гайдуки. З оголеними шаблями. Січа. Крики. Іржання коней. Гайдуків більше. Напирають. Тадеуш мусить тікати. …Варшава. Королівські палати. – Що ти хочеш, воєводо? – Сатисфакції, найясніший крулю! Станіслав Август хитає головою. – Все ж добре. Я розповів тобі про план Костшюка. Людвіку він не викрав. Ти віддасиш її за князя Любомирського. Й вирішиш маєткові питання. А взагалі, – бере на кпини король, – менше в карти треба грати. Так усі добра можна за вітром пустити. Сосновський червоний, як печений рак. – Костюшко мене збезчестив! «А програти дочку в карти – не безчестя? – думає король. Та мовчить. – Як мені набридли ці старі пихаті дурні. Проте – куди без них? То ж найвищі достойники. А що Костюшко? Добрий хлопака. Але ж – пішак. Ним можна пожертвувати. Якщо гра вимагає». – То якої сатисфакції хоче пан воєвода? – Скарати Костшюка на горло. – Чи не занадто? – Так вимагає закон. – Дурний закон – але ж закон, – міркує вголос Станіслав Август. – Вчинимо, як він велить. Воєвода відважує поклон. Виходить. А король закликає до себе чергового офіцера. – Костюшка знаєш? – Ну, як не знати, ясний крулю? На шаблях б’ється, як чорт. І на різні витівки здатний. – Добре. Поїдеш до нього в ту його біловезьку глушину. І скажеш, щоб забирався геть з Речі Посполитої. Інакше – смерть. Король дивиться услід офіцеру. Міркує: «Буває, пішаки стають ферзями». …Ось і кордон Речі Посполитої. Далі – Саксонія. Піти на службу до саксонського курфюрста – такі плани Костюшка. Його не беруть. Натякають: немає воєнного досвіду. О, якби саксонський курфюрст взяв цього молодого офіцера. Може б, дослужився той до генерала. І пішов з Бонапартом визволяти Ойчизну від москалюшек. І розгромив би в Кобрині генерала Тормасова. Бо ж під час польського повстання 1794 року розбив його на голову. Та доля знає що робить. Костюшко їде далі. В Париж. Тут тільки й мови про війну в Північній Америці. Франція намагається насолити своїй одвічній суперниці Англії. Тому допомагає північноамериканським штатам, котрі воюють проти своєї метрополії. Шле туди волонтерів. Добре їм платить. «Чому б не спробувати в далеких землях щастя?» – думає вигнанець. Корабель відпливає від французького берега. …На захід. Через океан. На борту – Костюшко. Чого лише немає на сайтах про героя двох континентів? І про відновлення садиби Костюшків у Мерачовщині, і про створення в Білорусії Фонду його імені… Схоже, сябри не проти зробити Анджея Тадеуша Бонаветуру своїм національним героєм. Суворова уже, вважайте, зробили. Та навіщо мені їхні проблеми? Зі своїми б розібратися. Скоро ранок. Тягне на сон. Якась фантасмагорія. Поліське село, вкрите снігом. Посеред нього – бюст Костюшка. Невже Сехновичі? Поблизу – люди. Одягнуті гарно. Видно, не селяни. Щось святкують. Може, річницю народження національного героя? Хоча – чий він герой? І якої нації? Падає сніг. Звучить тиха сумна музика. До пам’ятника йде жінка в чорному. Що це – мати-батьківщина? У руках тримає гілку. Та не лаврову – з ялиці. Дивиться на закам’янілого Костюшка. І каже: «У чорнім смутку я – Хоч біло все надворі. Утратила тебе, Тадеуше-герою. Скінчився бо твій вік. І рицарство зійшло. Ти меч узяв, Ти боронив свободу. Мою свободу І моїх дітей». Жінка кладе гілку біля підніжжя пам’ятника. Присутні аплодують. Так годиться. Ніби зі снігу, що падає згори, випливає молоденька дівчина. Вона – в білому. А в руках – червона троянда. Присутні зачудовано дивляться на юнку. І бісики зваби світяться в їхніх очах. «Я є кохання, Що рухає все в світі – І сонце, й зорі, і небесні сфери. Кохання – це початок і кінець. Приходить в серце – Віддається серцю. Без нього – То ніщо є рід людський». Сказавши ці слова, дівчина під гучні оплески залишає троянду біля бюсту. Трохи осторонь – купка людей. Певно, місцеві. Селяни. Зі скепсисом споглядають панську забаву. Для них Костюшко – чужий. Як і вони – для нього. Правда, хотів цей син Полісся зробити їх вільними. Якийсь поважний пан цитує не менш поважного президента Ю-ес-ей: «Костюшко – мученик свободи. Слава його буде жити до тих пір, поки свобода буде панувати над світом». А що таке для поліщука – свобода? Мене будить телефонний дзвінок. Беру слухавку. – Треба ж так рано телефонувати! – кажу спросоння. – Яке – рано? Полудень. Це мій знайомий з обласної держадміністрації. Той, з яким я недавно слухав спіч нашого гаранта. Пояснюю: – Мені яко творчій персоні можна спати скільки заманеться. – Це – точно. Не те, що нашому трудовому чиновницькому люду. – І що хоче від мене цей люд? – У тебе є польська віза? – Думав: запитаєш, чи є в мені польська кров. – А якщо серйозно? – Здається, є. Коли йдеться про візу. – Ти б не хотів з’їздити до Варшави на кілька днів? – За свій рахунок? – Ображаєш. Будеш на повному пансіоні. Житимеш у п’ятизірковому готелі. – Що я маю робити? – Нічого особливого. Посидиш на конференції. Послухаєш, що мудрі люди кажуть про європейські цінності й євроінтеграцію. Ти ж у цьому тямиш. – Та всі ми ніби тямимо. Лише притомності нам бракує. – Радий, що не помилився в тобі. Чується мудреє слово інтелектуала. – Але скажи, друже, – повертаю розмову на круги своя, – з якого дива на мене впали такі благодіяння? – Вважай, тобі випала «горяща» путівка. Прийшло до нас від поляків запрошення. Вони і за дорогу заплатять, і за все інше. Якийсь грант в Унії Европейській на цю конференцію вибили. Але їхати від нас нікому. Всі чиновники при ділі. Трудяться акі пчоли. Літо ж. Ось і подумав про тебе. – Щиро втішений. Нарешті й за мене держава подбає. – Поїдеш? Було бажання послати представника чиновницького люду далеко-далеко. Проте я ніколи не був у Варшаві. А там жив Костюшко. Чому б не побувати в місцях, де ходив він? Й відчути дух героя. – Так, – даю згоду. – Але треба їхати сьогодні. – Зрозуміло. Путівка ж – «горяща». Їду в обласну держадміністрацію, де – скло, бетон, мармур, багатство. Не те, що в занедбаних волинських селах. Які, на диво, продовжують триматися. На сходах бачу вдоволених (ні, самовдоволених) чиновників. І згадую порепані руки красуні, яку підвозив із Голоб до Ковеля. А ще – слова з Торчинського маніфесту. І бунтівні вірші Фальківського. Постріл дзявкнув серед ночі, І напився мармур крові. Запеклася кров смолою. Панські трупи на підлозі. Вітер гнучкою рукою На деревах витер сльози. Ранок глянув на пожежу На руїни мармурові. Історія повториться? – Думаєш, так завжди буде? – питаю свого приятеля-бюрократа. – Про що ти? – Про це. Показую навколо себе, натякаючи на життя чиновників. – Може, й буде не так, – каже він. – Але суть не зміниться. Беру в нього запрошення. Зв’язуємося з Варшавою. Домовляємося, де мене зустрінуть. Збираюся. Їду до Ківерець. Тут стає потяг «Київ-Варшава». Чекаю його. Поступово на пероні збираються люди. Переважно жінки «середнього віку». Біля них – величезні торби. Ось і поїзд. Заходжу у вагон, шукаю своє купе. У мене нижня полиця. Ще на одній нижній полиці лежить чоловік. Років йому так біля тридцяти. Стрункий, підтягнутий. Слідкує за собою. А поряд притулився товстунчик. Він теж приблизно такого віку, як мій стрункий сусід. Хоча, можливо, через свою огрядність, виглядає старшим. Вітаюся. Вмощуюся на своє місце. Потяг рушає. І тут починається «священнодійство». Товстунчик запитує, чи не везу я сигарети, горілку. Ні, не везу. То чи не погоджусь взяти пару блоків та пляшок? Ну, чому ж. Коли треба допомогти співвітчизнику… Це, здається, національною солідарністю іменується. Мені дають куриво й спиртне. Те саме товстунчик дає моєму сусідові. Той також вирішив виявити національну солідарність. Далі – цікавіше. У купе заходить жіночка. Вона й товстунчик починають відкручувати стелю, інші місця в купе та засовувати туди сигаретні блоки. Навіть умудряються запихати їх у порожнини полиць-лежанок. Словом, віртуози контрабанди. Помічаю: у товстунчика щось із правою рукою. Орудує лівою. Напевно, інвалід. Взагалі наш «транскордонний бізнес» – уділ жінок та інвалідів. – І скільки ви на сигаретах заробляєте? – питаю. – Коли оптом здавати, то долара два-три. Якщо продавати, трохи більше. – Не густо. А на горілці? – О, то курям на сміх. Минаємо Ковель, прямуємо до Ягодина. Кордон. Ніч. Стоїмо. Ходять наші митники, перевіряють документи. Їм байдуже. Везіть хоть чорта. На хвильку вдається заснути. Валка возів. На них – лантухи з деревним вугіллям. А ще – похмурі, насуплені поліщуки. У довгих сірих свитках. На передньому возі сидить трохи краще вдягнутий чоловік. Такий собі панок. Керує всім. Біля нього – юнак. – Ще довго до Варшави? – запитує хлопець. – Довго. Май терпіння, – відказує панок. – Варшава велика? – Велика. Це ж не твої Сехновичі! – А яка вона? Як Кобринь, Берестя? – Хе, то все одно що калюжі з озером рівняти. Бачиш, скільки вугілля веземо. А скільки везуть інші! І все мало. Скоро увесь наш ліс повипалюємо. Юнак замріяно дивиться вдалечінь. – Розкажи про Варшаву. – Там великі кам’яниці. На вулицях коні, карети. Багато пишних панів. – А панянки? – Вони в твій бік і дивитись не будуть. Для них ми – дикуни. Ведмеді з під Берестя. – Будуть, – чомусь впевнено каже юнак. …Польська митниця. У «бізнесменів» на лиці – напруга. Чи пронесе? Митники іронічно посміхаються. Вони знають: поїзд напханий контрабандою. Але не чіпають. Певно, «бізнесмени» знайшли з ними спільну мову. Пронесло! Жінка й чоловік знову починають розкручувати стелю, інші схованки, віддирати обшивку полиць-лежанок, витягувати з потаємних місць сигарети, горілку. В купе – рейвах. Так триває добру годину. У Холмі частина «бізнесменів» покидає вагон. Після Любліна їх майже немає. У купе залишаюся наодинці з молодим чоловіком. Він, як і я, прямує до Варшави. Спати не хочеться. Та й скоро ранок. Потяг на пару хвилин зупиняється на станції Налєнчув. Знаменитий польський курорт. Пригадую напис, що попався мені на очі в одному з готелів цього містечка. Цитую його голосно. Не без іронії. – Хочеш поправічь здровє – нє паль в Налєнчовє. Сусід посміхається. – Якраз – у тему. – Такі «бізнесмени» піднімають нашу тютюнова промисловість. – І опускають нижче планки імідж України. Знизую плечима. – А що робити? Людям треба виживати. Їм не до іміджу. Тим паче, ті достойники, які б мали про цих людей подбати і про імідж держави, чхати на все це хотіли. Слово за слово – зав’язується розмова. Виявляється, мій сусід – лікар. Не знаю, в яких справах прямує до сусідньої країни. Але він – біла ворона серед люду, що пересікає українсько-польський кордон. Як і я, зрештою. Через це легко знаходимо спільну мову. – Поляки на нас дивляться, як варварів, – веде мову сусід. – Вважаєте: це – справедливо? – Якось до мене, – розповідає він, – приїхав гість із Польщі. Простий роботяга. Знаєте, що його найбільше здивувало? Знизую плечима. – Бездомні собаки на наших вулицях. Пригадалося. Пізня осінь. Богом забутий райцентр. Скільки їх у нас, на Україні милій. Погані дороги. Похмуре заплакане небо. Наш автобус заїжджає на автостанцію. Це – сіра будівля. З сумними вікнами. Біля неї – притулився магазинчик з гордою назвою «Софія». Під ногами крутиться кілька песиків. На лавочці під навісом дрімає кіт. Ховається від осінньої негоди. І ось із магазинчика виходить огрядна тьотя. Продавщиця. На ній «фірмовий» фартух. А в руках – мисочка. Від мисочки парує. Вона ставить її на землю. І підкликає одну з собачок. Та вдячно скавулить, махає хвостиком. Їсть. А тьотя говорить з нею. На прощання гладить. І каже: «Будь розумницею». – А ці ж бездомні пси є носіями усіляких інфекцій, – продовжує мій сусід-лікар. – Нічого, – кажу, – у нас сильний імунітет. – Хочеться вірити. Ось і Варшава. Двожец глувни. Себто центральний залізничний вокзал. Прощаюсь із лікарем. Виходжу на перон. Бачу дівчину, що тримає табличку з моїм прізвищем. На польку вона не схожа. Темне волосся. Такі ж темні очі. Великий ніс. – День добрий, пані, – вітаюся по-польськи. Вона відповідає. Теж польщизною. Але відчутний акцент. Піднімаємося ескалатором. Не такий вже великий двожец глувни. Наш київський – більший. І суєтніший. Перекидаємося кількома фразами. Пані пропонує перейти на російську. Чому? Виявляється, вона вірменка. А як опинилась у Варшаві? Тут навчалася. Потім залишилась. І правильно. У Варшаві спокійніше, ситніше. Не те що в далекому Єревані. Біля каси вокзалу помічаю в’єтнамку (китаянку, корейку?). Поряд з нею синок років трьох-чотирьох. Такий же косоокий, як і мама. Варшава космополітизується. Як, зрештою, й інші міста Європи. Притягують до себе людей з країн, котрі не належать до золотого мільярда. Українців у тому числі. Скільки їх тут? Певно, немало. Вірменська пані (чи панна?) бере таксі. Їдемо до готелю з аристократичною назвою «Вікторія». Готель – шикарний. Навколо чути переважно англійську. До мене теж звертаються по-англійськи. Поляки швидко навчилися цього європейсько-американського койне. Як і в давньоминулі часи – латини. Іду до ресторації. Тут все витончено. Зі смаком! Накладаю в тарілку різних делікатесів. Сідаю за столик. До мене чемно підходить офіціант. – Каффе? – А вудкі нє вольно? Він посміхається. – Єс, – кажу. Це – щодо кави. …Цікаво, що відчував Костюшко, коли вперше потрапив до столиці Речі Посполитої? Захоплення. Радість, бо вирвався зі своєї сільської глушини, яка стала для нього, молодого й амбітного, затісною. І водночас – боязнь перед великим містом. …Цивілізацією з її підступами. Костюшко й пан, який супроводжував валку, сидять у корчмі. – То як, – питає пан, – не передумав? Зостаєшся у Варшаві? Не боїшся, що зобидять? Тадеуш стискає кулаки. – Хай спробують. Я не звик відступати. – Іноді це треба робити – а не безоглядно кидатися в бій. – Така вже моя вдача. – Це тебе прославить. І погубить. – Долю не вибирають. – Хай щастить, – каже пан на прощання. Кава допита. Піднімаюся з-за столика. Маю кілька годин вільного часу. Можна було б поспати після безсонної ночі. Та ні. Коли, зрештою, в мене буде час, щоб побачити старе місто. Поспати я можу й на конференції. Готель мій недалеко від старувки. Проходжу кілька сот метрів – і опиняюся на Краківському передмісті. Іду його вуличками, пляцувками. Бачу химерне кам’яне левеня, яке лежить біля входу до величного костелу. Заходжу туди. Тут молився Костюшко? Храм видається порожнім – лише кілька одиноких жінок клякнули на коліна. Сідаю на лавку. І впадаю в задуму. У костелі можна відсторонитися – навіть від служби Божої. Не те що в церквах православних. У них мусиш стояти зі всіма. І бути як усі. Варшава… Тадеуш уже прижився. Та чогось бракує йому. Простору, свободи? Того й буянить. «Дуелянт, забіяка», – кажуть про нього. А, може, то самозахист? Від чужого (ворожого?) міста. Він же – дитя природи. – Грішним єстем, Боже! (чи єсмь?) – шепочуть його уста. У костелі високі склепіння, багато повітря. Та простір закритий. Пригадується маленька церковка на Поліссі, в Сехновичах. Туди часом водила його мати. Бо була родителька старожитньої грецької віри. …Як і його предки, що збудували цю церковицю. Маленька вона. Відстоїш службу. Змучишся. Й – на волю. Де – багато світла. Світу! У костелі – не так. Тут – світ. Але в рамцях. Костюшко пригадує слова наставника в школі рицерській: – Пан вільний робити, що захоче. Та має пам’ятати: над всіма нами закон – людський і Божий! Хто переступить його – прийме кару. – Я сам собі закон! – виривається в Тадеуша. Наставник іронічно посміхається. – А пан – свавільник. Урочисто звучить костельний орган. – Я – грішник, – каже сам собі Тадеуш. – Хоча – що таке гріх? Переступ закону Божого? Але чи знаємо цей закон? – закрадається крамольна думка. – А якщо моє єство противиться йому?! Орган замовкає. Встаю з лавки. Мушу йти. …Виконувати повинність. Брати участь у конференції. Доходжу до університету. Він теж на Краківському передмісті. Колись тут були королівські палати. І ходив ними Костюшко. А тепер я сидітиму в них і слухатиму мудрі (і марудні!) речі. Часи міняються. Півгодини залишилось до початку. Напроти університету – книгарня. Так і має бути. Мусять же студіки живитися поживою духовною. Заходжу. Магазин чималенький. Кілька залів. Важко зорієнтуватися. Підходжу до однієї з продавщиць. Питаю, чи немає в них біографії Костюшка. Або щось про цього богатера. Пані сідає за комп’ютер. Її пальчики бігають по клавіатурі. Щось висвічується на екрані. «Прошу пана!». Продавщиця знаходить тоненьку книжечку. Про Пуласького й Костюшка – героїв Америки. Бідні американи! Що б вони робили без цих відчайдухів? Перший організував для них кавалерію, другий набудував оборонних споруд. У мене – кисла міна. «Щось не так?» – питає пані. Не буду ж пояснювати, що Казімєж Міхал Вацлав Віктор Пуласький був не лише «батьком американської кавалерії», а й військовим лідером Барської конфедерації. Конфедерати ж воювали проти гайдамаків. Душили нашу волю-сваволю. Не зрозуміє цього пані. Як і американи, що понаставляли Пулаському пам’ятників. Хоча він заслужив. Адже врятував армію Джорджа Вашингтона у битві при Брендівайн-Крікс. Інакше б американській незалежності була хана. І не чекали б ми Вашингтона «з новим і праведним законом». Молодець Казімєж Міхал Вацлав Віктор! Справжній борець за свободу. Але ж у кожного своя свобода!!! – Пані, – кажу, – мені не цікаво, що робив Костюшко в Ю-ес-ей. А тим більше – Пуласький. Мене цікавить житіє пана Тадеуша в Речі Посполитій. Продавщиця розгублено кліпає очима. – Зачекайте, – схоплюється, – в мене є одна стара книга. Правда, дорога. – Покажіть. Пані виносить фоліант, виданий років з сімдесят тому. Автор – Юзеф Мацейовський . Ну й прізвище! Це що – від тих Мацейовіц, де Костюшка розгромили москалюшки і був поставлений хрест на злотій польській вольнощі? Назва фоліанту – «Від Пуласького до Пілсудського». Знову цей Пуласький! Ще й Пілсудський!!! Пані, видно, вирішила позбиткуватися наді мною. – Ось тут, – каже, – написано про Костюшка як про полководця. Беру, читаю. Був чесним, благородним, безкорисним в своїй палкій любові до Вітчизни, але, на жаль, не мав ні великого військового таланту, ні необхідної енергії, щоб вивести Батьківщину з того сумного становища, в якому вона знаходилась. Може й так. Але ж треба було комусь ту Батьківщину захищати. Особливо коли її аристократичні дітки палець об палець не хотіли вдарити для порятунку матері. А все гризлися. Й шукали підпори за кордоном. Читаю далі. …У Костюшка не було рис характеру, необхідних великим вождям. По природі м’який, не мав ні енергії, ні рішучості, ні безпощадної волі, щоб із значних народних ресурсів взяти все і боротися не на життя, а на смерть. Автор добре підмітив! Це те, що притаманне поліщукам. – Пан бере книгу? – питає продавщиця. – Ні. – Але чому? Ви так уважно читали. – Там написана правда. Але вона мені не потрібна. Мій Костюшко – інший. Цікаво, що пані думає про мене? Зрештою, це її справа. А взагалі – думати корисно. …Починається конференція. На трибуну виходить якийсь професор. Літ йому – немало. Проте за собою слідкує. Мажеться кремами. Малює волосся. На початку я помітив: біля нього вертілася молода пані (чи панна?), що в дочки йому годиться. Професор говорить зело мудро. Про те, що первісні цивілізації трималися на страхові. Потім на зміну йому прийшов зиск. А тепер, у інформаційну епоху, запанував розум. Унія ж Європейська – якраз і породженням розуму. Звісно, європейці – раціоналісти. Навіть у своїй ірраціональності. Ми ж – інтуїтивісти. Живемо почуттями. Тому не пускають нас до Унії Європейської. Бо – занадто ми дикі. А що, розум чи почуття, переважали в Костюшка? Пригадую цитату з книги, котру недавно гортав у книгарні. У його військових діях не було видно широко продуманого плану. Ним керували випадок та обставини. Він не володів ними, як великі вожді. Типовий інтуїтивіст! Але саме він рятував Річ Посполиту, а з нею хвалену Європу, від братушек-солдатушек, що несли їй лад, заснований на страхові. Рятував, як міг. А європейські раціоналісти прагматично ділили цю країну й торгувалися з царицею Катериною. Бо вона тек була раціоналісткою. Німкенею. З модними французькими філософами переписувалася. Не хочу проводити часових паралелей. Занадто вони промовисті. Й сумні. Історія повторюється? І нікого нічого не вчить! У тому числі самозакоханих європейських раціоналістів. Зараз вони легко (чи легковажно?) виставлять нашу Неньку на геополітичний аукціон. Правлячи за неї прийнятну ціну. Не перший же раз! А далі? Отримають купу проблем, з якими довго розбиратимуться. Ну, а ми? Мусимо виживати… І виживемо. Бо у нас – сильний імунітет! Професор на оптимістичній ноті завершує свою доповідь. У об’єднаної Європи – світле майбутнє. Учасники конференції радісно плескають у долоні. І йдуть обідати. Для ситих європейців – це святе. Мій сусід за столиком (теж, певно, професор) починає скаржитися на життя-буття. Мовляв, коли Польща ввійшла до Унії Європейської, почали зникати польські товари. Рольнікам вигідніше отримувати дотації й не працювати. Помідори, трускавкі, навіть жємякі із-за кордону завозять. Але ж вони не такі смачні, як польські! «Звичайно», – погоджуюся з ним. А краєм ока споглядаю, як професор, котрий тільки-но виголошував оптимістичну промову, жваво розмовляє зі своєю кобітою. Його зовсім не цікавлять подібні проблеми …І що смак трускавок не той. Життя таке, як його сприймаємо? «І у вас, в Україні, буде то саме», – бурчить мій сусід. – Не буде, – кажу. ­ – Бо не візьмуть нас до Унії Європейської. І взагалі – ми щасливі. – А знаєте, – промовляє підстаркувата пані, що сидить з нами за одним столиком, ­ – недавно я проводила соціологічні дослідження. Й виявляється: бідні люди частіше вважають себе щасливими, ніж багаті. – Так і має бути, – коментую цю інформацію. – Бідняки борються за життя. І відчувають його смак. Тут озивається ще один сусід. Він – литовець. Правда, давно живе в Америці. Викладає в якомусь університеті. – Не думаю, що пану професору, – й киває у бік недавнього промовця, – доводиться боротися за життя. Але його смак відчуває! – Ви йому заздрите? – питаю з ледь помітною іронією. – У Америці він би не був професором. – Чому? – Є два гріхи, – пояснює литовський американець, – за які можуть позбавити роботи в американському університеті. Це – плагіат і секс зі студенткою. – Господи! – сплескую руками. – І яка свобода в тій Америці? Мої сусіди стримано посміхаються. Обід закінчується. Йдемо до конференц-зали. Чергова доповідь. Така ж змістовна, як і попередня. Тільки нудніша. Декого хилить на післяобідній сон. Мене – теж. Костюшкові – за сорок. На той час – вік поважний. Далеко не кожен доживав до таких літ. Ось Пуласький у тридцять один рік пішов з життя. Звідав Тадеуш багато. Бачив Європу, Америку. Відбув американську кампанію. Лишився живим, здоровим. Знову – в своїх Сехновичах. І знову без грошей. Усе повертається на круги своя. Намагається господарити. Але ж він не привчений до цього. Не все вдається. А ще ці ліберальні експерименти! Зменшив панщину. Не гонить селян на роботу. – Так ти пане Тадеуше догосподарюєшся, – сміється з нього сусід Міхал Залеський. – З торбами по світу підеш. – Селяни – такі ж люди, як ми. Чому ти їм відмовляєш у праві на свободу. – Думаєш – селянин хоче свободи? Він хоче добре жити. І нічого не робити. Проте так не буває. – А якщо в нього з’явиться інтерес до праці? – Хотів би я бачити, як ти це зробиш. Міхал наливає в келишки горілки. – За тебе, мрійнику, – каже Костюшку. – За нас! До світлиці заходить Бенедикта, дружина Залеського. Гарна, усміхнена. Несе на тарелі печеню. Ставить на стіл, сідає коло мужа. Тадеуш не зводить з неї погляду. – Хіба чоловіку багато треба? – розмірковує Міхал. – Щоб дах був над головою. Хліб і до хліба. А ще – добра, вірна дружина. Обіймає Бенедикту. – Правда? – питає її. – Правда, – відказує вона. Костюшко із заздрістю дивиться на них. «О! – виривається з нього. – Коли б я мав таку жінку. Таку і у Варшаві не знайдеш». – Тобі треба одружитися, – пропонує Міхал. Добре сказати… Ще не загоїлись рани від старої любові. Пам’ятає Людвіку. Хоча її образ все більше й більше стирається з пам’яті. Тепер це поважна матрона. Княжна. Шукав він собі пари. Та щось стримувало його. Нікому не освідчився, не попросив руки. А ось Бенедикті… Їй би сказав: будь моєю. Костюшко відчуває погляд жінки свого приятеля. Підводить очі. Бенедикта все розуміє. Але – що з того. …Шукає далі він собі пару. Знаходить. Вона – зовсім юна. Дехто сміється з немолодого генерала: сивина в бороду – біс в ребро. Та не зважає на це Тадеуш. Закохується – як юнак. Втрачає голову. Шле своїй коханій Теклі листи. Освічується. А Текля? Як не полюбити їй цього мужнього чоловіка?! Героя! Вона дарує Тадеушу медальйон. І в ньому – жмутик свого волосся. Мене будить легкий шум. Прослухавши кілька доповідей, поважна публіка покидає залу і йде на каву-брейк. Знову опиняюся за одним столиком з американським литовцем. А неподалік – пан професор, котрий, відчувши смак життя, жваво бесідує зі своєю пасією. – Як ви думаєте, – питаю свого сусіда, – що тримає цю парочку – страх, зиск чи розум? – Розум у таких справах – не порадник, – сміється литовець-американець. – Хоча, можливо, професор так не вважає. – Тоді залишається страх і зиск. – Не все так просто у нашому світі. Але коли наполягаєте на цій схемі… – Вона ж претендує на універсальність. – Добре, – підтримує науковоподібне блазнювання мій сусід. – Як на мене, то діями пана професора керує страх. – Страх перед чим? – Перед смертю. Пан професор не нажився. У молоді літа гриз науку. Що таке кохання – не знав. І тепер зі скепсисом споглядає свої минулі діяння. А літа йдуть. Ще трохи – доведеться іти у світ інший. Ось і хапається за життя. Точніше – за те, що йому видається життям. – Чому – видається? Життя – це ж продовження себе в наступних поколіннях. Чи не так? – Так. Але те, що робить пан професор – лише гра. …У життя. – Хіба він не оживає, злягаючись з цією дівицею? Не прагне запліднити її? – Всохле дерево – не зазеленіє. – Ви – песиміст. – Реаліст. Чемно посміхаємося один одному. – Ну, а дівиця? – питаю я. – Вона теж реалістка. Принаймні, їй так здається. – Хочете сказати: ця особа керується зиском? – І наївністю. – Тобто? – Вона віддає перевагу комфорту замість боротьби за життя. Це не найкращий вибір. – А чому, – питаю, – Текля Журовська була не проти вийти заміж за Тадеуша Костюшка? Він же великих грошей не мав. – Що це за особа? – Пізнє кохання героя двох континентів. – Наскільки – пізнє? – Йому було сорок п’ять. Їй – вісімнадцять. – Не беруся судити. Можливо, часи були інші. – А люди? Час на каву-брейк скінчився. Нам дають знати, що треба повертатися на конференцію. – Дякую за розмову, – чемно каже литовський американець. – І вам дякую, – легко схиляю голову перед співбесідником. На трибуні – черговий оратор. Заводить стару пісню про Європу від Атлантики до Уралу. Цікаво, чи був він на Уралі? Або хоча б на схід від колишнього польсько-радянського кордону? Знову хочеться спати. Не допомагає навіть кава. Все таки, виправдовуюсь, у мене була безсонна ніч. Пінський хорунжий сердитий. Дуже. Розчервонілий ходить по хаті. Ростиш дітей. Хочеш їм добра. А вони? Це ж треба! Його Текля по самі вуха закохалася в підстаркуватого Костюшка. Та він їй в батьки годиться! Теж мені – генерал. А що за душею має? Тинявся по Америці, як козак. Добра не нажив. А ще раніше дочку пана Сосновського хотів викрасти. Заходить слуга. – Генерал Костюшко приїхав. «Вигнати б, як паршивого пса, – думає про себе пан Журовський. – Але…» – Проси, – каже крізь зуби. Вітаються стримано. – Що привело пана генерала? Костюшко несміливо починає говорити. Просить руки дочки хорунжого. Той насуплено мовчить. «Ласий на чужі ковбаси!» – мовить собі під ніс. – Прошу пана. Я не почув. – Моїй дочці ще рано виходити заміж, – твердо каже Журовський. Перший ден ПЕТРО КРАЛЮК
	www.simya.com.ua © Сім'я і дім при використанні матеріалів посилання обов'язкове